terri-pratchet-pravda

Коли вона спустилась у льох, цегляну кладку, що раніше затуляла старовинний отвір, було вже розламано. Оскільки камінь, з якого складався Анк-Морпорк, знову й знову використовувався все новими поколіннями, ніхто не бачив сенсу в замішуванні надійного розчину – принаймні, щоб закрити непотрібний прохід. Вважалось, що за цемент цілком нормально правитиме і суміш води, піску, грязюки та слини. Правила ж завжди, врешті-решт.

Гноми вдивлялися в темряву отвору. На шоломі в кожного стирчала свічка.

- По-моєму, твій хлопець казав, що вулиці засипано, – сказав Боддоні.

- Він не мій хлопець, – спокійно сказала Сахариса. – А що там?

Один із гномів проліз у отвір, тримаючи ліхтар.

- Щось схоже на тунелі, – сказав він.

- Старі хідники, – сказала Сахариса. – Гадаю, тут скрізь таке. Після великих повеней проїжджу частину огороджували дошками й засипали землею, але хідники обабіч лишали, бо цього вимагали городяни, які ще не встигли надбудувати свої будинки.

- Що? – здивувався Боддоні. – Тобто проїжджа частина була вища за тротуар?

- Саме так, – відповіла Сахариса, пролізаючи слідом за ним у отвір.

- А що траплялося, коли, наприклад, кінь с… мочився на вулиці?

- Уявлення не маю, – форкнула Сахариса.

- Гаразд, а як же люди переходили вулицю?!

- По драбинах.

- Панночко, ви знущаєтесь!

- Ні, вони справді користались драбинами. Іноді – підземними переходами. Це ж було ненадовго. А потім простіше було поставити на старі хідники кам’яні опори, й настелити згори новий хідник. Так і з’явились оці «тунелі».

- Тут щурі, – повідомив Сонні, що пройшов дещо вперед.

- Прокляття! – вигукнув Боддоні. – Хто-небудь прихопив виделки? Жартую, панночко. Ну, що тут у нас?..

Він вперіщив сокирою по дошках, і ті розлетілись на тріски.

- Дехто волів обходитись без драбин, – констатував він, зазираючи в новоутворену дірку.

- Під усією вулицею – пусто? – здивувалася Сахариса.

- Схоже на те. Мабуть, той, хто це викопав, мав алергію на коней.

- А… ви… не заблукаєте?

- Я гном. І ми під землею. Гном. Під землею. Хочете повторити запитання?

- Ви ж не збираєтесь пробити тунель аж до редакції «Сенсацій»? – спитала Сахариса.

- Хто, ми?

- Тобто збираєтесь?

- Як можна!

- Але саме це ви й намірілись зробити?

- Але ж вторгнення до «Сенсацій» ніяк не покращить становища «Часу», якщо взагалі не зробить нам гірше, чи не так?

- Авжеж, але саме це ви і збираєтесь зробити, чи не так?

Боддоні вишкірився.

- Ну… трошки. Лише, знаєте, щоб роздивитися, що там до чого.

- Добре.

- Що? Ви не проти?

- Ви ж нікого не вб’єте?

- Панночко, як можна!

Сахарису ця відповідь, здавалося, трохи розчарувала. Все-таки вона так довго поводилась як поважна юна леді – а для певних людей це зазвичай означає, що вони ось-ось вибухнуть.

- Ну, тоді, може, просто змусите їх трохи засмутитись?

- Гадаю, це можна.

Гноми вже скрадалися тунелем по той бік похованої вулиці. У світлі їхніх смолоскипів Сахариса бачила старовинні фасади, закладені цеглою двері, засипані битим каменем віконні отвори.

- Це десь тут, – сказав Боддоні, вказуючи на ледь помітний прямокутник, закладений низькоякісною цеглою.

- Ми що, просто вломимося? – спитала Сахариса.

- Скажемо, що заблукали, – сказав Боддоні.

- Заблукали в підземеллях? Гноми?

- Добре, добре – скажемо, що були п’яні. У цьому нам повірять. Нумо, хлопці…

Старезна кладка посипалась. Вони побачили світло. Чоловік, що сидів за столом, підняв на них погляд і з подивом розкрив рота.

Сахариса дивилась на нього, кліпаючи від пилу.

- Ви?! – сказала вона.

- О, це ви, шановна, – сказав Нудль на прізвисько ВДВ. – Привіт, хлопці. Мабуть, мені слід сказати, що я радий вас бачити?

Гурт саме почав розходитись, коли галопом примчав Гаспид. Ледь кинувши поглядом на собак, що скупчилися довкола вогню, він пірнув під ароматні поли Ронової шинелі й заскавчав.

Гурт далеко не одразу зрозумів, що відбувається. Все-таки це були люди, що могли три години поспіль дискутувати, сваритись і лаятись після того, як хтось просто сказав «доброго ранку».

Першим, до кого дійшло, був Качур.

- Ці люди відловлюють тер’єрів? – спитався він.

- Так! І все – через кляту газету! Ніколи не вір тим, хто пише до клятих газет!

- І вони кинули бідолашних песиків у річку?

- Так! – підтвердив Гаспид. – І мої справи, я б сказав… схожі на той овоч у газеті.

- Ми можемо тебе сховати.

- Можете, але я мушу бути в полі! Я в цьому місті – фігура! І я не можу зараз залягти на дно! Слухайте, ми маємо шанс на цілих п’ятдесят доларів, розумієте? Але ви повинні мені допомогти!

На гурт це справило враження. В їхній безготівковій економіці п’ятдесят доларів склали б супербюджет.

- Коровий! – сказав Старий Тхір Рон.

- Собака є собакою, – сказав Арнольд-Колобок, – доки він виглядає собакою.

- Хрін! – каркнув Домовина Генрі.

- Ти правий, – погодився Качур. – Накладна борода йому не допоможе.

- Як собі хочете, але ваші гігантські мізки таки мусять щось вигадати, бо доти я не поворухну і лапою, – сказав Гаспид. – Я бачив тих людей. Вони недобрі.