ТИСЯЧА ДОРІГ

- Наше завдання - помогти людям, а не німцям. Тільки подумай, скільки молоді вони післали б на примусову роботу, скільки збіжжя і худоби вигорнули б із села, якби замість нас тут сиділи німці.

Німці навіть видали розпорядження позамикати млини, щоб не було де змолоти збіжжя. Селяни повитягали старі жорна - а хто не мав, то старався дістати їх - і на них мололи борошно. Деколи, як навідувалась додому, виручала маму або сестер у цьому "промислові", наспівуючи під час роботи просту пісеньку, що так вдало віддзеркалювала добу:

Небо синє, земля чорна,
По Вкраїні гудуть жорна...

Життя серед нестатків, оте затрачування так багато часу та енергії на здобуття засобів прожитку також поширило мій світогляд на матеріяльну сторону життя. Я глибше зрозуміла, що лише у власній державі можна фізично зберегти народ і піднести матеріяльний рівень його сучасного злиденного життя. Хоч як важко було прожити, та пора мого життя в пам'яті занотована живими кольорами. Була ще надія, що обі тоталітарні сили відгризуть собі голови й тоді ми самі вирішимо свою долю.

Життя несло свої радості та смутки молодости, між якими поїздки додому завжди тепло зогрівали душу. Там чекали мене не лише товаришки. Ще більше очікували мене ті, кому я присвячувала небагато часу, і їх любов сприймала, як воду, як повітря. Мама... Недільними ранками, коли поїзд загуркотів, скидала фартушок, поправляла хустину на голові та виходила на роздоріжжя мене виглядати. За нею бігла найменша сестричка, Надя, і бралась маминої руки. Доглянувши мене на дорозі, мама щасливо усміхалася, а я, наблизившись, віталася, цілувала її спрацьовану руку. Від тієї пори пройшло багато часу... Після п'ятнадцяти років заслання родина повернулася на рідну землю, і мені написали, що мати й далі, коли зачуває гуркотіння поїзду, все виглядає у вікно, хоч знає, сердешна, що я не приїхала тим разом, не приїду й іншим...

Переїздом до Новосілок Мікушка часто вступав до нашої хати, і тато підвозив його додому. Раз приїхав у неділю вранці, коли ми всі збиралися до церкви. Я вже була готова відійти, але, поки тато запрягав коней, дотримувала йому товариства. В кімнаті були лише ми двоє. Вже задзвонили до церкви, і було ніколи довше затримуватися, тож попрохала вибачення й хотіла вийти, як він несподівано загородив мені дорогу у дверях. Його очі горіли вогнем, а губи судорожно здригались: "Марусю..." - ледве вимовив густим голосом...

Такого поцілунку я ще не знала. Мені в голові закружляло. Дивилася на нього широко розплющеними очима й не знала, що зі мною діється. Аж тут хтось з хатніх зашурхав у сінях, відчинив двері в кімнату. Мікушка вже заговорював весело, ніби нічого не сталося. Я поспіхом вийшла і подалася до церкви відмолювати гріха.

Відтоді він став до мене уважнішим, чутливішим, а все таки не міг визбутись отого трактування мене, як дитини. Ніби жартуючи, в присутності співпрацівників називав своєю нареченою. Я ховала очі від його погляду, червоніла й була незадоволена. Рівночасно жаліла його, молоду людину (хоч мені він здавався старим), яка найкращі роки молодости віддала праці й боротьбі. Він, підпільний аскет, видався мені наївним, коли повірив, що один поцілунок крадькома давав йому право називати мене своєю нареченою. На щастя, невдовзі обставини так склалися, шо проблема наших відносин розв'язалася сама по собі.

Праця машиністки в Психотехнічному інституті та й навіть заанґажування в підпільній роботі мене по деякому часі вже не задовольняли. Знов опанувало колишнє бажання закінчити гімназію і вступити в університет. Така нагода трапилася. Восени 1943 року відкрився в Перемишлі матуральний курс. Батьки, що завжди були вирозумілі до моїх бажань, погодились на те, щоб я переїхала до Перемишля, і Мікушка, хоч прийняв моє рішення нерадо, не ставив перепон. Залишилось тільки звільнитися з праці в інституті.

Директором інституту був Ярослав Цурковський, відомий в літературних колах поет. Він виглядав на тридцятип'ятиріч-ного, білявий, з ясноголубими очима. Був ще не жонатий. Носив гостру світлу борідку. Великий педант з ви плеканими руками і довгим манікюром на обох мізинцях, він чомусь нагадував мені випещеного кота. В розмові був симпатичний, справляв враження привітної інтелігентної людини. Цурковський ставився до мене ввічливо, деколи навіть викликав до свого кабінету на розмови, які не мали жодного стосунку до моєї роботи. Мені здається, він робив це просто для своєї роз-ривки, його забавляла моя палка співучасть у таких балачках. Хоч які невідрадні були часи, в моєму віці життя все ж мало свій чар, і моє захоплення всякими речами, мабуть, виявлялося в розмові. Будучи в добрих відносинах з ним, я не сумнівалася, що Цурковський належно зрозуміє мою постанову переїхати до Перемишля.