ТИСЯЧА ДОРІГ

Вишкіл не становив мені труднощів, я ще в Юнацтві засвоїла викладай і тут дисципліни, але Зенон навіть відомий мені матеріял подавав так свіжо й цікаво, що ми всі слухали його, як заворожені. Бувало, вже скінчив говорити, а ми й далі сидимо тихо, з місця не ворухнемося. Кожна пильно вивчала його лекції, бо тут не вшахруєш і підказати нема як. До того ще й ставало дуже соромно і неприємно, коли доповідач звертав тобі увагу. Наші дні були надто щільно виповнені, я почувалася перевтомлена, тож вечорами під час дискусій до смерти хотілося спати. Дискусії не були цікаві ще й тому, що Зенон зосереджувався головно на тих, хто важче засвоював матеріял. Тоді я хитрувала й дрімала, підперши руками голову. Одного разу спросоння поклала голову прямо на стіл і смачно заснула.

- Ви спите чи що? - наче снилось мені. В той час Зоя вже штовхала мене, щоб розбудити. Я зірвалась, як обпарена, а тут усі на мене дивляться, підсміхаються. Вже я більше не заснула під час дискусій, але була ображена на Зенона. Міг же вжити більше такту й не виставляти мене на посміховище перед подругами.

У програму військового вишколу входило також обговорення догідних бойових позицій у партизанській боротьбі враз із вправами відступу на випадок ворожого наскоку.

Курс уже добігав до кінця, як однієї ночі в нашу спальню вскочив вартовий і повідомив, що гестапівці наступають на лісничівку. Нам кинули наказ: блискавично спакувати свої речі та приготуватись до відступу в ліс. Головне - не панікувати.

Пробуджені серед ночі дівчата все одно попали в паніку і зчинили в кімнаті таку метушню, що годі було почути слово. Вони геть усе забули, чого навчалися про організований відступ. Хаотично впихали речі в наплечники, то знову викидали їх, бо не все вл ази лось, і ще раз пакували, вихлипуючи при тому: о, Боже, о, Мати Божа, рятуй нас, не дай загинути. Врешті вдалось інструкторам трохи нас утихомирити і випровадити задніми дверми через подвір'я в ліс. Не всі, однак, змогли спакуватись, деякі зі страху лише загорнули речі в клубок і готові були втікати. По дорозі до лісу вони їх губили. "Таж за вашими панчохами й усяким іншим причандаллям німці могли б були зайти прямо до місця постою", - сміялись опісля з нас хлопці, що охороняли лісничівку.

Зате моя поведінка під час наскоку була взірцева. Я не спанікувала, тільки все гарненько собі поскладала, спакувала наплечник і спокійно чекала дальших вказівок. Приглядаючись усій цій метушні, мало не задушилася, стримуючись від сміху. Хотілося шепнути хоч своїй вірній подрузі Зої, що це лише пробний алярм, до якого нас заздалегідь приготовляли. Але якийсь чортик підказував цього не робити, бо якраз вона, що налякалась дужче за всіх, мене найбільше забавляла. Те, що напад не справжній, було видно по надто зрівноваженій команді, яку нам давали керівники вишколу. Опісля ми обговорювали на лекції всю нашу неправильну поведінку під час відступу.

Хоч як щільно були заповнені дні, все ж ми знаходили час пожартувати, поспівати собі, і, коли прийшла пора прощання, важко було розставатися. Мені треба було дістатися в с. Військо до провідника Перемиської округи Тараса. Він мав наладнати мені зв'язок до Корманич. До Тараса відходив також Зенон. Знаючи мої пляни, запропонував йти разом з ним, на що я радо згодилася, бо ще не знала терену.

Раннім ранком ми вирушили в дорогу. Зенон вибирав польові доріжки або й межі, оминаючи головні шляхи, по яких проїжджали німці. День помалу насичувався сонцем раннього літа і тишею піль, яку злегка порушував шум збіжжя, що злегка хвилювалося. Тут і там ми стрічали людей на полях. "Дай, Боже, щастя!" - гукали їм. "Дай, Боже, і вам" - відгукували вони. Дай, Боже, і нам - вояцького щастя...

Ми вже пройшли шмат дороги, і тоді Зенон узяв від мене наплечник, завважуючи, що, мабуть, уже втомилася. Ще згодом узяв мене за руку, і ми, як діти, довірено й легко ішли полями, то знову веселими гаями, самі веселі, соняшні, наче влились у навколишню природу. Сповнені молодости й захоплені світом нашої боротьби, ми готові були зустріти події, які насувалися, з палкою вірою, що "світ відчинемо, як двері". А тут ще й... Тримаючи мою долоню, Зенон час від часу стискав її судорожно, і мене огортав неспокій, закрадалося передчуття чогось, що може статися, і непевність, чи хочу, щоб воно сталося...