Читаем ТИСЯЧА ДОРІГ полностью

- Нічого, - відповідав Соловій. - Хай ідуть і збере жуться. Як ми загинемо - вони повернуться і заступлять нас. Це напевно.

Пройшло кілька місяців, і Соловій, тоді вже сотенний УПА, під псевдом Осип, загинув у Карпатах. Зате мені довелося дожити часів, коли наші кадри вже дуже поріділи і заступити їх не було ким. Однак ті, що відійшли, ніколи не вернулися назад...


В УПА


Спакувавши наплечники, я з Роксоляною подалася зв'язковою лінією в підгірське село Ямна Долішня. За його спиною простягавсь темною стіною Турницький бір, де перебували відділи УПА. В Ямну вже поз'їжджалось чимало підпільниць: Сіра, Зоя, Христя, Степова, Святослава і Малуша. Мене, враз із кількома дівчатами, приділено до сотні к-ра Черника. Сотня була не місцева, з наказу Головного Командування УПА, вона цього літа прибула сюди зі Станиславівщини, з Чорного Лісу. Вояки були вже загартовані в боях проти німців.

Настрій у дівчат радісний, наче ми вибрались не на війну, а на прогулянку. Не те, щоб ми не були свідомі поваги ситуації або не знали, що починається затяжний етап боротьби, що сили нерівні та не одній з нас доведеться віддати життя в цій боротьбі. Ми все це розуміли, але в мозку причаїлась лукава думка: це не торкається мене персонально, я не загину. Молодість плекала свою мрію, в яку я повірила, як у реальність, і крізь її призму розглядала життя, міркуючи: тепер я в УПА, де справжня боротьба, не цокання на машинці або перевезення пошти. Тут найкраща нагода виявити відвагу, і геройство, і посвяту, лиш би скоріш бої...

Одначе сотня Черника боїв не шукала, а якраз обминала їх. Нам довелось надалі налагоджувати зв'язки, привчатися володіти довгою зброєю та помагати кухарям. Деколи у вільний час ми сідали собі окремо від хлопців та стиха гомоніли:

... Завтра до бою відїжджаю, А ти в садочку не чекай...

Тоді вояки підступали ближче і також підтягали. В їхніх задуманих очах можна було вичитати, що думками витають далеко, в рідниих сторонах.

Вже пройшли перші стежі Червоної армії, коли командир Черник вислав Зою і мене на розвідку. Ми мали устійнити, як далеко звідси просувалася ЧА, якими шляхами і яка ситуація в запіллі на щойно окупованих землях. Дійшли до Нижанкович і там вперше наткнулися на совєтську армію. Переночували, відтак провідали сусідні села, де в нас були знайомі родини.

У зворотну дорогу вибралися пізнім пополуднем, намагаючись випередити піхоту фронтовиків, що сунула на Бірчу тим же шляхом, яким ішли ми. Вони гостинцем, а ми стежкою збоку. Ледве минули Риботичі, як почали западати сутінки серед поля. П'яні солдати гомоніли на дорозі, кидали в нашу сторону репліки, а ми, напружені, як тятива, й перелякані, не йшли, а майже бігли, щоб тільки відбитись від них.

- Ей, дєвушкі, давайте с нам і на Германію! - гукав з дороги п'яний солдат. Він намагався перестрибнути рів. Офіцер вхопив його за плече, і між ними спалахнула бійка, під час якої солдат вистрілив та ранив офіцера в руку. Ми з жахом дивилися, як з руки потекла кров, і враз пустились бігом, наслуховуючи, чи не посипляться за нами стріли.

Була вже темна ніч, коли ми добились до присілка Трійця. Застукали в одну хату, другу, а там ні живої душі. Опісля довідалися, що пополудні був під присілком бій між німцями і большевиками, тому жителі схоронилися в лісі, де й заночували. Голодні та перелякані, ми зайшли в клуню і вилізли на сіно. Нам би лише відпочити, діждатися ранку, а до Турниці звідсіль недалеко. Одначе спати не довелося, вночі знову почалася стрілянина. І все ж найгіршим було не це, а чорні мушки в сіні, - вони нас так немилосердно заатаку-вали, що доводили до відчаю. Ті мушки голками жалили тіло, залазили в рот, вуха, ніздрі й отрястись з них було неможливо.

Ледве засіріло в щілинах між дошками, коли хтось підійшов до клуні. Я заглянула крізь шпарину й побачила двох солдатів.

Взявшись за руки, ми причаїлися на сіні. Глянула на Зою, а в неї очі закруглені зі страху. В мене, мабуть, такі самі. Якщо нас завважать, заберуть до команди, а там приймуть за шпигунок або підпільниць. У фронтовій лінії це однозначне зі смертю.

Солдати наскубли сіна й пішли собі. Як тільки втихли їхні кроки, ми виховзнулись з клуні та подались полями в свою путь.

Удень у селах було повно війська, і наша сотня перебувала у лісі. Але вечорами, коли не було військ, ми сходили в Ямну на вечерю.

Якось надвечір тільки но ми розтяглись гусаком на пагорбку, як нараз заклекотіли совєтські скоростріли. Не пройшло кількох секунд, і вже довкруг розривались стрільна, вже тут і там були ранені. Все сталося блискавично. Нас обстрілювали з мінометів.

- Відступати в ліс! - скомандував к-р Черник, рівночас но даючи наказ одній чоті охороняти відступ.

Ніхто з дівчат не слухав команди сотенного. Ми не відступали з відділом, а самі бігли навпростець до лісу, куди ворог саме спрямував вогонь.

- Куди?! - гукнув на повні груди Черник. - За Хомою! Мені було байдуже за ким, аби лиш вирватися з-під куль, тільки б вийти з того пекла живою...

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 великих гениев
100 великих гениев

Существует много определений гениальности. Например, Ньютон полагал, что гениальность – это терпение мысли, сосредоточенной в известном направлении. Гёте считал, что отличительная черта гениальности – умение духа распознать, что ему на пользу. Кант говорил, что гениальность – это талант изобретения того, чему нельзя научиться. То есть гению дано открыть нечто неведомое. Автор книги Р.К. Баландин попытался дать свое определение гениальности и составить свой рассказ о наиболее прославленных гениях человечества.Принцип классификации в книге простой – персоналии располагаются по роду занятий (особо выделены универсальные гении). Автор рассматривает достижения великих созидателей, прежде всего, в сфере религии, философии, искусства, литературы и науки, то есть в тех областях духа, где наиболее полно проявились их творческие способности. Раздел «Неведомый гений» призван показать, как много замечательных творцов остаются безымянными и как мало нам известно о них.

Рудольф Константинович Баландин

Биографии и Мемуары