ТИСЯЧА ДОРІГ

Сотня відв'язалась від обстрілу і відійшла в глибину лісу. Слава Богу, ніхто не загинув. У лісі ми розклали вогник і, підігрівши води, взялись перев'язувати ранених. А вояки вже підсміхались і при повідали собі: ну й славно воювали наші дівчата, хоч подавай їх на кандидатів на медалі заслуги. Ми помовчували, потім відбивались: зачекайте, це ж перший раз... Ми перший раз побачили різницю між піснею та боротьбою і під свистом куль зрозуміли, якою дорогою ціною дістається бойова слава.

Після цього випадку наш відділ відступив лісом під села Папоротно і Сопітник. У ту пору нелегко було лявірувати, бо за армією сунули війська НКВД, які мали завданням винищувати УПА.

Одного дня к-р Черник вислав нас, Зою і мене, в Ямну Горішню з поштою до к-ра УПА Перемиської Воєнної Округи Кулі, знаного опісля під псевдом Мушка. Дорога вела через старезний Турницький бір з напівзарослили стежками, серед яких ми й заблудили. Вибралися в дорогу сполудня, тим часом вже й смеркло, а ми все ще не могли видістатися з лісу - то видряпувались на горбки, то злазили в яруги, і кінця не було видно. Лісом проходив битий шлях, звідкіля доносився важкий гуркіт танків. Став накрапати дощ і згодом перемінився у зливу. Без дощовиків, ми змокли, як гуси, але далі снували по лісі. Вже зовсім стемніло, коли нараз опинилися на головній дорозі, при якій стирчала лісникова будка, порожня, з повибиваними вікнами. Мабуть, солдати, проїжджаючи, кинули в хатину кілька гранат, на всякий випадок.

В густій темряві лісу запанувала тиша. Тільки дерева шуміли під дощем і зрідка чулося гавкання лисів. Ми боялися ходити по лісі наосліп, тому вирішили заночувати в будці лісника. Хоч розуміли, що місце небезпечне, але й у лісі було дуже лячно та мокро. Наломили мокрих гілок, наклали їх у куточку хатини, помолилися та, скрутившись у клубочок, притулились одна до одної і заснули. Тільки на світ занеслось, ми залишили будку і знову стали шукати дороги до Я мни. Хто знає, як довго були б блукали, якби не стрінули дядька, що приїхав по дрова. Він вказав нам дорогу.

В Ямні застали к-ра Кулю і його співробітників, ірку і Павука. З ними був також Орлан. Вони розпитували нас про сотню, про самопочуття у вояків. Ми розповіли, що знали.

Коли прилучали підпільниць до відділів УПА, склалося так, що в сотні к-ра Черника опинилося чимало вродливих дівчат. На мою думку, найбільше вирізнялася красою Оля Мороз, під псевдом Малуша. Оля була моя ровесниця, походила з Жовківщини, біля Львова, За німців відвідувала хемічну школу у Львові й тоді вступила до Юнацтва ОУН. Там пройшла розвідчий вишкіл, після чого Організація вислала її на роботу в Перемиську область. Побачивши Олю вперше, я не могла намилуватись нею, стрункою, з клясичним обличчям. Це був той рід краси, яку художник ужив би моделем для зображення Мадонни візантійського стилю. Вояки в сотні так і казали: вона, як Мати Божа. Маючи підготовку, Малуша виконувала завдання розвідниці найкраще. Вона дуже швидко орієнтувалася в терені. Опинившись без мапи в лісі або серед піль, я розгублювалась, а Малуша потягне своїм гарненьким носиком і вже знає: туди, каже, нам треба йти, і не помилялася.

Не диво, отже, що к-р Черник упадав коло Малуші, хоч обставини були аж ніяк не догідні до романсу. Не було чому дивуватись, йому ж минуло лише двадцять. Середнього зросту, в'юнкий, як живе срібло, і такий вже смаглявий, що подобав на цигана, він не був надто вродливий, зате мав за собою славу відважного командира, що визначився в боях проти німців. Між ними так і не дійшло до чогось серйозного. В усякій ситуації любов вимагає хоч трохи дискретности, а тут, на очах усієї сотні дискретність була неможливою. В тих відкритих обставинах дуже скоро стало очевидним, що Черник закрутив собі голову коханням і виявляє менше уваги потребам сотні.

У критичний час, коли тиск військ НКВД зразу став відчутним, очі вояків були звернені на командира. Однак поведінка Черника не могла захоплювати оточення, і він втрачав авторитет. Вищі командири ще до нашого приходу до Ямни знали про настрої в сотні Черника. Про дещо спитали й нас, ніби принагідно, і ми відповіли так, як воно нам здавалося.

Другого дня весь командний склад відійшов з нами в с. Ліщини. Там к-р Куля скликав нараду старшин сотні. На ній звинувачено Черника в неувазі до потреб вояків і в недискрет-ній поведінці в особистих справах, що мало негативний вплив на вояцтво. Командування сотнею було передане заступникові сотенного, к-ру Хомі, старшого віком за Черника, а Черника призначено інструктором військових вишколів. Пережив він це дуже боляче. Ту нараду я із Зоєю найменували "Чорною Радою". Коли другого дня Черник мене зустрів, то жалівся, що вишколив цей відділ, у боях загартував, а тепер його забрали від нього. В палких очах Черника блистіла сльоза.