ТИСЯЧА ДОРІГ

Перший під поновною большевицькою окупацією контакт з УГВР, Крайовим Проводом ОУН і Командуванням УПА був домовлений на початок жовтня, з урахуванням, що Перемиська область опиниться вже поза фронтовою лінією. Налагодити зв'язок к-р Куля та Орлан доручили мені. Завдання не було легке, я сама мала монтувати собі дорогу. Не знаючи, яка ситуація в Україні, не можна було йти старою зв'язковою лінією. В ту пору підпілля ще не могло забезпечити мене документами, якими вже користувалось населення під большевицькою окупацією.

Виготовлену пошту я позашивала в одежу, а інші справи, які мала переказати усно, відкарбувала в пам'яті. Зібрана в дорогу, 1-го жовтня, увечері зайшла на квартиру Орлана забрати від нього останню "штафету", яку якраз запаковував. Хоч уся моя увага була зосереджена над дорученим завданням, все ж не могла отрястись від настрою і думок, які не мали ніякого стосунку до всього, що діялось довкруги. Це був день моїх народин, який уже добіг до кінця, а тут ніхто про це не знав. Хоч би одна людина поздоровила мене в моїх дев'ятнадцять літ...

Скрутивши в маленьку цигарку свого листа, Орлан передав його мені, ш,об заховала, і післав хатнього хлопця по зв'язкових до сусіда, де вони вже чекали на мене. Потиснув мені долоню на прощання і ще вийшов з хати за мною. Ніч ясна була, як день, довкола панувала абсолютна тиша. Висріблені місячним сяйвом, мерехтіли, наче ворушилися, верхи гір. Він ще раз стиснув долоню і, не відпускаючи, промовив: "У день народин бажаю тобі багато щастя, вояцького щастя, і добра в житті. Та насамперед - щасливої дороги". Пригорнув і стиха зворушено: "А все ж я не в силі тебе забути". - "Ні я тебе". Тут вже почулись кроки зв'язкових, і ми стали подалі одне від одного. Зі зв'язковими я подалася в дорогу. Ішла стежиною вгору, сповнена трепетної радости і вдячности долі за те, що в день моїх народин приготувала мені найкращий дарунок - віднайдену правдиву любов. Так почувається людина, коли знайде свою загублену неоціненну річ. Вже на верху гори я оглянулася, а він все ще стояв і дивився нам услід.

Зв'язок був визначений у Бібрецькому р-ні, Львівської области. Через Перемиську область і границю я могла вже пройти відновленим підпільним зв'язком, а далі, тобто добрі три чверті дороги, треба було користуватися цивільними засобами комунікації.

Польсько-радянську границю перейшла жіночим зв'язком і прибула в с. Селиська, під Перемишлем. За підпільним розподілом, тут вже починався Мостиський повіт, який покищо належав ще до Перемиської области. В Селиськах сконтакту-валася з повітовим Мостиського повіту Онишком. Його завданням було забезпечити мій маршрут до Мостиськ.

Онишкові було поза тридцять, походив з Яворівщини, за фахом учитель. За німецької окупації займав пост повітового провідника ОУН і завжди втішався великою симпатією в населення. Тепер у цьому приграничному повіті його боївка зводила більше переможних боїв з енкаведистами, ніж деякі відділи УПА, що й було причиною безнастанного полювання НКВД на нього. Онишко мав у своєму розпорядженні кілька боївок, одначе сам зі своєю боївкою відпровадив мене під Мостиська. Ми домовилися, що він зустріне мене після повернення в с. Пакість та проведе до границі.

Уже в першому підсовєтському селі відчула: режим проти населення застосовує репресії та терор за підтримку підпілля. Якщо на землях, приділених до Польщі, УПА та підпілля мали ще опановані цілі села, то тут боротьба від самого початку большевицької окупації велася суворо законспіровано.

Вантажним автом я пробралася з Мостиськ до Львова. У Львові зайшла до знайомої родини розпитати про батьків. Мене заспокоїли: покищо ніхто не арештований, живуть удома. Вранці другого дня знов же вантажним автом доїхала до Бібрки. У тій порі поїзди ще не всюди обслуговували цивільне населення і головним засобом комунікації були вантажні авта. Якщо авто їхало порожнею, водії на власну руку, розуміється за плату, набирали пасажирів. Вичікуючи на певних, неофіційних перестанках, люди ніколи не знали, чи трапиться авто, і нераз доводилось їм вистоювати на рогачках багато годин.