ТИСЯЧА ДОРІГ

Насамперед його заінтригував Український Перець своєю обкладинкою, на якій була карикатура на Сталіна. Розгорнув першу сторінку і став півголосом читати "Лист колгоспників до Сталіна", писаний у стилі листа запорожців до султана турецького. Йому було важко долати українську мову, але був такий зацікавлений змістом, що весь віддався читанню, забувши про нас. Мені почорніло в очах, почувала, що умліваю. Господиня зі страху й несподіванки заломила руки і вийшла до кухні, не замикаючи за собою дверей. Щоб не втратити зовсім притомности, я подалась за нею й попросила води. А вона за відро та й у сіни. "Я пропала, тітко, - кажу та йду за нею. Враз розглядаюсь по сінях і знов до неї: - Не можна якось втекти?" А вона: "Пробуйте", - і відхиляє мені двері з сіней до хлівця. Вже я не пила води, тільки зразу вскочила у хлівець, а звідти іншими дверми - надвір. Блискавично вивчаю терен і збігаю в яр потічка, що плив зараз же біля хлівця. Тоді біжу горі потічком, хочу добитися до села, а тут кляті чоботи натягли водою і кайданами зависли на ногах. Бігла й наслуховувала, коли енкаведист пересіче мені ноги автоматними стрілами. Щоб хоч живою не попастись...

Добившись до села, видряпалася з яру й добігла до найближчої хати. Рятуйте, кажу, і розповіла, від кого втекла. Господарі заховали мене в криївці у садку, в якій родина схоронювалась під час фронтових боїв. Криївка була вогка, вкрита цвіллю, порожня, тільки маленький ослінчик ще залишився. Упавши на коліна, я обперлася на той стілець і вся перенеслась у світ молитви. Молилася так чисто, так щиро, що всім єством відчула - Він тут, біля мене, в цій вогкій криївці, і я говорила до Нього, наче до видимої особи.

Не пройшло багато часу, як самі енкаведисти розтрубіли по селу про мою втечу. Опісля довідалася, що їх чотирьох заїхали були в сільраду, а цей один прийшов до господині допитувати за сина, який не жив удома. Хтось уже доніс, що він був у дивізії "Галичина". Запримітивши мене здалеку крізь вікно, енкаведист вийшов з хати і чекав за вуглом, поки я не наблизилася. Коли вже мав мене в руках, притупив свою чуйність, зайнятий читанням Перцю, і не звернув уваги на те, як я вийшла до кухні напитись води. Згодом, опам'ятавшись, розповідала опісля господиня, зірвався від читання і спитав її, де я. "Це було ваше діло стерегти її, а не моє", - відказала вона. Той кинувся надвір, оббігав хату і наляканий вернувся назад. Тоді благав жінку, щоб нікому не розповідала, як я втекла йому з рук. Хай вона говорить, що я, не доходячи до хати, повернула в іншу сторону, кинувши торбу. Потім енкаведист пішов у сільраду до своїх, заалярмував їх. Вони бігали, мов оскаженілі, по селу та випитували по дорозі людей, чи хто з них не бачив "бандьоровки в желтих ботінках".

Видно, Орлан щиро побажав мені вояцького щастя. А воно, те щастя, ось якими крутими стежками ходило. А все ж доля точно і закономірно посортувала всі мої нерозважні кроки. Була б я послухала Дороша і не брала з собою Перцю, енкаведист не мав би що читати, пильнував би мене і був би завіз з усією позашиваною в одязі поштою на НКВД. Мій документ, який утратила в поїзді, коли їхала додому, не виручив би мене, як не виручив тоді.

Вістка про мою втечу пішла по селу також іншими, довіреними дорогами. Ще за дня прийшла до мене в криївку повітова УЧХ на Мостищину Лісова, знана опісля під псевдом Рома. Вона ввечері сконтактувала мене з Онишком, що вже чекав у селі.

Онишко, однак, не міг в даній ситуації помогти мені продістатися до границі. В села до самого кордону наїхало повно військ НКВД. Вдень вони проводили облави, а ночами тримали по дорогах і під селами засідки. Зв'язуватись боями невеликій боївці з такими нерівними військовими силами було нерозважно. Я вирішила скористатися зв'язком УЧХ, який обслуговували дівчата, що жили легально, вдома. Матері тремтіли за доньок, бож арештування й облави проходили малощо не кожного дня. Мені доводилось витрачати багато енергії, щоб заспокоювати їх, а при тому пригадувати, що не лише мій, але і їхній обов'язок дати свою частку в нашій визвольній боротьбі. Вони, розтривожені, вислуховували мене мовчки, поки одна не сказала те, що всі мали на думці: "Ви вже пустились на те, а моя дитина... ой, Боже..." З труднощами і перепонами я вкінці добилася до границі та перейшла без сутички на польську сторону. Одначе в Мостищині, мабуть, в котромусь селі, я заразилася дизентерією. Вже хвора, ледве доволіклася до Тисови й там, на визначенім зв'язку, залишила привезену пошту.