ТИСЯЧА ДОРІГ

Мене призначено повітовою УЧХ в Мостиському повіті. Малушу - повітовою УЧХ Добромильського, а Софію - Перемиського повітів. Зоя теж відійшла від Орлана, її призначено тереновою УЧХ на Перемишль. До Орлана вернувся його секретар, Птах, який на час пересуву фронту був разом із загоном УПА під командою Рена в Карпатському рейді. Птах прийшов до ОУН дуже молодим, здається, ще за польських часів. За німецької окупації завідував технічною ланкою, де Орлан і познайомився з ним. Незвичайно щира людина, дуже ідейний і відданий справі, Птах був Орланові дуже придатний - міг сповняти роботу машиніста (писав на письмовій машинці) і також був бойовиком у його охороні, налагоджував зв'язки, помагав у будові криївок та в заготівлі харчів.

Перша підбольшевицька зима в Мостиському повіті далась повстанцям болюче взнаки. Там, як і в сусідніх теренах Галичини, шаліла т.зв. "червона мітла", та ще й оперували прикордонні війська НКВД. їхньою метою було "вимести" протиболь-шевицьку підпільну боротьбу й опанувати прикордонну смугу. Військові з'єднання НКВД прочісували кожний клаптик лісу, кожний населений пункт, тероризуючи населення. Притому зорганізували свою агентуру. Взялись також зразу вивозити на Сибір тих, хто вже за німців був розконспірований і симпатизував підпіллю. Добре законспірованих бункерів ще не було, а про ті, що були, знало багато людей. З посиленням терору вдосконалювалась конспірація. Підпільники почали будувати кращі й більше засекречені криївки. Жінки-підпільниці надалі, навіть під час облав, переодягнуті за селянок, перебували між населенням. Енкаведисти нераз їх пізнавали та заарештовували.

Під ту пору завданням жіночої мережі було утримувати зв'язкову лінію, яка в критичний час "мітли" функціонувала ще ефективніше й обслуговувала всю організацію в терен і. Червоний Хрест також заготовляв лікувальні зела, віск, виготовляв бинти та все інше, що нам доручали лікарі з УПА. Я й надалі проводила з дівчатами санітарні вишколи, але, з огляду на безпеку, обмежила ланку до кількох осіб.

Коли я прибула в Мостиський повіт, то вже не застала повітового Онишка. Його убив районний начальник НКВД в с. Боляновичі під час облав у листопаді 1944 року. Мені помагала у праці та в утримуванні зв'язків районова Ольга Баб'як, під псевдом Уляна. Вона була однією з найкращих моїх співробітниць, віддана справі, відважна, витривала у трудах і дуже сумлінна у виконуванні своїх обов'язків. Батько її враз із сином, братом Уляни, пішли в УПА, мати тієї ж першої зими була вивезена на Сибір, а молодша сестра, Ірина, переховувалась по людях.

Наближались Різдвяні свята. Малуша, Зоя, Роксоляна і я попросили в Орлана дозволу поїхати на свята додому. Він погодився. Мої подруги прийшли до мене з польської сторони, і ми поїхали з Мостиськ вантажним автом до Львова. Потім кожна з нас подалася у свої сторони, крім Зої, родина якої жила у Львові.

У Задвір'ї надалі шуміло повстанським життям, люди тільки тим і жили, про те й говорили. Мені аж дивно було, що навіть місцевих хлопців уже не називали іменами, лише псевдонімами. "Ти знаєш, - сказала до мене сестра, - до Гані вчора вночі заходив Чабан з боївкою. З ним був також Крук. Як вони довідались, що ти приїхала, всі хотіли тебе відвідати". Я запитала, хто такі Чабан і Крук. "Невже не знаєш? Не вдавай хоч". Тоді стала "освідомляти" мене: "Це Славко, а той - це Только".

На другий день, пізно ввечері, хтось застукав у вікно. В хату ввійшов Олесь Карпин, місцевий хлопець, який колись, як я підростала, залицявся до мене. Тепер він був також у підпіллі, далі від Задвір'я, і прибув на свята додому. Хлопець так врадувався побаченням, що при батьках розцілував мене. Раніше Олесь воював у легіоні "Соловей" під командою Романа Шухевича. Його старший брат, Михайло, був "мельни-ківцем" і з приходом большевиків знову відійшов на еміграцію. А цей залишися. Ми говорили майже до світанку, ділилися пережитим, своїм і наших спільних друзів.

Упродовж свят я ходила до церкви, а пополудні ми всі рушали колядувати. Всюди нас вітали, вгощали, раділи нами. Мама була проти того, щоб я показувалась на людях. Але я все одно йшла, бо знала, що більше не прийдемо заколядувати. Це була наша остання коляда в рідному селі.

Вранці, напередодні Нового Року, в село прибув загін війська НКВД із собакою. Довідавшись про це, місцеві повстанці схоронились у бункерах. Енкаведисти не шукали по всьому селу, лиш подались у напрямі церкви, на одне подвір'я, де був бункер. Відразу облягли його і стали добиватись досередини, розкопуючи зверху землю. Повстанці, їх там було десятеро, викинули зсередини гранати і стали пробиватись наверх. їх усіх скосили ворожі автомати, або, ранені, самі позастрі-лювались. Було очевидним, що бункер хтось "всипав".