ТИСЯЧА ДОРІГ

Вагон був заповнений військовиками. Енкаведист вказав мені місце на лавці і сів мовчки навпроти. Я була в розпуці. Тепер прийшов мені кінець, думала, і не могла простити собі, навіщо їхала додому. Переконувала його всіма можливими аргументами, що я з Задвір'я, як доїдемо туди, хай попитає людей на станції і переконається, що говорю правду. Він не входив зі мною в розмову, лиш бурмотів усе те саме: "Нічево, доєдєм до Красного і там всьо провєрім". Я знала, що моє діло пропаще, на кенкарті вигадане прізвище, і вже цього вистачало, щоб мене не звільнили. Ми доїжджали до Задвір'я. Енкаведистові, мабуть, треба було ще перевірити інші вагони, тому на станції вийшов враз із кондуктором, забравши мене з собою. Можливо, мав у пляні передати комусь іншому.

Я стала на рідній землі, і в серці защеміло болем. Боже мій, я так близько й одночасно так безмірно далеко від батьківської хати! Стільки разів всідала й висідала на тій станції, а цей раз - вже останній... Надворі зовсім зсутеніло, з вагонів висипались пасажири. Спереду, на другій лінії, стояв товарний поїзд і загороджував прохід до станції. Нам довелося пробиватись між вагонами, а тут тіснота, люди товпляться й неможливо пройти двом підряд, та ще й з кондуктором, треба прич і кувати. В тій метушні нараз блиснула думка - втікати. Я добре знала свою станцію і, коли енкаведист пробирався вперед, миттю обернулася та стала протискатися між людьми у протилежну сторону. Ось уже й дорога, що вела в село. Тим часом поїзд рушив.

...Моя поява вдома була радісною несподіванкою, одначе пригода в поїзді затьмарила і цю коротку радість. Наслухалася від родини новин: хто з села пішов до УПА, скільки було облав, кого ограбували. Про себе не розповідала багато, все заспокоювала маму, щоб не турбувалась за мене, бо "там, де я перебуваю, легше та безпечніше, ніж тут". Не знаю, чи вона повірила мені.

Вертатися поїздом я не важилася, тож уранці тато відвіз мене до Львова. їхали фірою, запряженою одним конем, що ще залишився на господарстві. Колись у батька було троє расових коней, його гордість, він славився ними на всю околицю. Одного забрали німці, коли втікали, другого - боль-шевики, як прийшли. Мені жаль було дивитись на тата, що поганяв цю останню суху конину. Завважила, як він зразу підупав, постарівся. Тато без слів угадав мої гіркі думи й у відповідь сказав стиха: "Пропали коні, вся праця пропаде, і цього останнього заберуть", потім додав: "Хто зна, чи й нам дадуть втриматися на місці, може, вивезуть..."

У Львові я всю пошту позашивала в одяг, що мала на собі, навіть заховала в плащ по одному примірнику летючок і Перцю, Накінець ще одну звинену рольку літератури запхала в мішечок з пшоном і поклала на дно торби, прикривши одежею, яку забрала собі з дому. В мене не було жодного документу, і це мене непокоїло. На щастя, не напоролася на перевірку авта і доїхала до Мостиськ без пригод. Залишилось тільки дібратися у Пакість, а далі вже Онишко допоможе мені дійти до границі та переправитись на польську сторону.

Ну, слава Богу, зітхнула з полегшею, коли минула польські села. Вже наближалась до Пакости, вже досягала першу хату, що самітньо висунулася з села, як переді мною, наче з-під землі, виріс енкаведист. Я його не запримітила раніше, він причаївся за вуглом хати, низький, насуплений, азійської раси.

- Документ, пожалуйста.

- Який там документ, ось іду в село виміняти одежу на харчі.

- Ну, пайдьом в хату да провєрім.

У хаті була господиня, вона перейшла за нами з кухні в кімнату, сіла собі на ослоні та приглядалася усьому, що діялось. Енкаведист взявся зразу перевіряти мою торбу. Я захолола. Він знайде літературу, заарештує мене і завезе в район, а там уже знайдуть всю пошту, позашивану в одежі. Навіщо я брала ці летючки, чому там же не залишила, як дораджував Дорош...

Тим часом енкаведист перетрушував кожний рубчик одежі й білизни і при тому примовляв: "Поєдєш с нам і в район, а там увідім". Я все ще переконувала його, що в торбі тільки одяг, але він і надалі робив своє діло й помалу добирався до дна. Моя доля висіла на тоненькім волоску, і він уже рвався. Думки чорними хмарами клубилися в голові, - вся пошта попаде в руки НКВД, - а також огортав жах тортур.

Врешті підніс мішечок з пшоном, пощупав його. Намацавши рольку, витягнув її з пшона. "Что ето?" - він відразу зорієнтувався, хто попався йому. Розвивав рольку, розпростовував, єхидно примовляючи: "Ну, вот несеш такіє вєщі і даже нє запаслась документам!".