ТИСЯЧА ДОРІГ

По довгому році розлуки ми знову були одне з одним. О, ця зустріч була інша, не така, як попередні, вона була, як річка, виповнена весняними водами, що проривають греблі. Ми наввипередки говорили, звірялись у любові, але тепер уже без нотки непевности, яка проявлялась раніше. Ми боялись, що нам бракне часу сказати про всю тугу, що назбиралася за рік. А Орлан? З напливом свіжих почувань він відійшов у закутки свідомости. Була тільки велика трепетна радість повернення першої любови.

Однак наше щастя недовго тривало, воно лиш на мить спалахнуло сліпучо, щоб зразу зайти за хмари навислої тривоги. Софрон був дуже пригноблений. Сотня УПА, при якій був політвиховником, зазнала великих втрат під час пересування фронту, зруйновано також його батьківську хату. Казав мені, що дійсність страшніша, ніж я можу уявити собі. Зате мені ситуація не здавалась аж такою безнадійною, мій погляд формувався вже під впливом Орлана. Щойно тепер я його згадала і відчула докори сумління. Розповіла про нього Софронові, не все, розуміється. Кажуть, світ малий, виявилось, що він знає його, був на пропагандивному вишколі у Тернопільській області, який провадив Орлан, тоді під псевдом В'юн, ще до його приходу в Перемищину. Почувши про нього, Софрон помовчав у задумі, а далі мовив: "Якщо б мене не було, вийди за нього, він прекрасна людина". Я бачила, що хотів ще щось сказати, але стримався. Увечері ми поїхали до Задвір'я до моїх батьків і наступного ранку повернулися до Львова. Домовилися знову зустрітись, якщо до тієї пори не прийдуть боль-шевики.

- А якщо прийдуть, то... - і не доказав.

Провів мене на головний двірець. "Прощай", - останній поцілунок, і я сіла на поїзд до Перемишля. Через тиждень Львів був у руках большевиків, а через рік я довідалася, що в той час, коли ми бачилися у Львові, Софрон уже готувався до відходу на еміграцію. Тоді щойно зрозуміла, що він хотів мені сказати, і також знала, чому не сказав. Але то було через рік, а тепер нерадо верталась у Перемиську землю, де очікував мене Орлан, не підозрюючи, що це має бути наша остання зустріч.

Зараз же на другий день після мого приїзду ввечері прийшов Орлан.

- Слава Богу, що щасливо вернулася, часи такі непевні, - він був усміхнений, щасливий.

Ох, не говори хоч так, защеміло в душі. Хотів поцілувати, але я відгородилася рукою. Він - як скаменів:

- Що сталося?

- Між нами все скінчене, я не хочу, щоб Наталка плакала на мене. - Не мала відваги сказати йому правди і вхопилась Наталки, як потопаючий бритви. Вона справді його любила, але це не мало жодного стосунку до мого рішення.

- Ти великодушна, я ще такого не чував, щоб хтось зрікався любови в ім'я товаришки, - відповів зашокований.

Через якийсь час Орлан довідався правду, від тієї ж Наталки.

- Що? Через мене? Таж вона бачилась у Львові з хлопцем, з яким ходила раніше, - відповіла з насолодою, яку завжди приносить відплата за знехтувану любов.

***

Яке ж бо ти, життя, і мудре й нерозумне.
І ореш, сієш, і в далекий край
У вир синів проводиш нетерпляче,
Щоб остудити їхню кров гарячу

Фронтова лінія просувалася все далі на захід. У тій порі Організація інтенсивно приготовлялась до транзитного періоду, поки відійдуть армії обох окупантів, що наступали один услід за другим. В обставинах численної навали військ головним було перетривати, не зв'язуватись з ними в боях, щоб таким чином зберегти відділи УПА і підпільні кадри до дальшої боротьби.

Вслід за Червоною армією наїжджали війська НКВД. Ті зразу взялись проводити облави по селах і лісах, шукаючи підпільників і відділи УПА. Найбільше були загрожені жінки-підпільниці, які звичайно перебували серед населення. Саме тому на цей перехідний час Організація приєднала їх до відділів УПА, де вони виконували роботу санітарок і розвідниць.

Вже перед самим фронтом прийшла по зв'язку до Орлана група працівників крайової референтури Служби Безпеки зі Львова: Денис, Мирон з дружиною, Ліс і Циган. Усіх їх я знала з часів, коли була зв'язковою Мікушки. Тепер вони пробивались на Захід, на еміграцію, і Орлан скільки міг помагав їм пройти через його терени. Запропонував і мені відійти з ними за кордон, мовляв, тут буде дуже важко, я затендітна на такі обставини і ще щось у тому роді. Мене заболіла його пропозиція, прийняла її за особистий порахунок зі мною. Відписала йому, що не думаю втікати, і вважаю, що Україні мають право служити не тільки кремезні будовою. Він не наполягав.

Взагалі, того літа переходило через Перемищину зв'язком на Захід чимало членів Організації, серед яких не бракувало й таких, що донедавна займали високі пости. Також, будучи влітку у Львові, я довідалася, що декотрі з підпільників, між ними мої знайомі, подалися на еміграцію. Мене це дивувало, тому стурбовано запитувала Соловія:

- Нам кажуть, що боротьба входить у найважчу стадію, творяться нові відділи УПА, а тут люди, які мають досвід у боротьбі, відходять на еміграцію. Вони нас учили боротись до загину, а самі?