ТИСЯЧА ДОРІГ

У Війську ми не застали Тараса на його квартирі, тож довелося почекати. На столі стояла письмова машинка. Щоб не тратити часу, Зенон став диктувати мені якусь відозву, яку мав уже виготовлену в чорновику. Тим часом атмосфера, яка створювалася ще в дорозі, тут, у чотирьох стінах кімнати, ставала ще напруженішою. Вже як я силкувалася приховати своє хвилювання, це, однак, мені не вдавалось. Ніяк не могла зосередитися над писанням, тому й робила рясні помилки. Зенон не дорікав за таку базгранину, з чого мені було ясно, що він розуміє мій емоційний стан, і це мене ще більше бентежило. Так я жалюгідно писала, поки Зенон не побачив крізь вікно, як Тарас відчиняє хвіртку і входить на подвір'я. Він в одній миті опинився біля мене і, підвівши похилену над машинкою мою голову, палко мене поцілував. Коли Тарас увійшов, Зенон уже походжав по кімнаті та далі диктував відозву. Мусіла я виглядати дуже розгубленою, бо відчувала, як паленіють щоки. Тарас тільки глянув на мене й підсміхнувся своєю чарівною усмішкою, а в очах його заграли веселі іскорки. Він був родом із Сокальщини, стрункий, вродливий, роком старший за Зенона. Через день Тарас наладнав мені зв'язок, і я відійшла до Корманич.

Село Корманич і розтяглося вужем над яром невеликого потічка, притикаючись одним кінцем до лісу. Під ту пору воно було втоплене в розквітлих садах. Тут завів собі квартиру також мій провідник Соловій, куди й перевіз свою сім'ю на час пересування фронту. Пошта до нього й надалі надходила на мою квартиру, і, коли через кілька днів прийшли листи, одна товста "штафета" була адресована до мене. Писав Зенон, тепер уже під зміненим псевдом Орлан. Прохав вибачення за сміливість на Тарасовій квартирі та прощався, бажаючи мені щастя в житті. Кожне речення було сповнене тепла і непідробного суму, ніби за чимось нездійсненим чи утраченим, сама не знала.

Усе могло було б і закінчитися на цьому листі, і доля моя помандрувала б іншими стежками, якби я не зробила малого звороту та не відписала. Моя відповідь була коротка, лише спитала, чому так сумно прощається, наче б відходив на іншу планету. Адже нічого такого не сталося, щоб ми не могли залишитися приятелями.

Відповідь прийшла скоріш ніж сподівалася. Просить прийти до нього на квартиру в сусіднє село, Аксманичі, і каже, що вишле по мене свого зв'язкового Степа. Прийшов би сам, але тепер гарячий час і в нього багато роботи.

Ми стали зустрічатися кожної неділі, вже без зв'язкових. То він приходив до Корманич на мою квартиру, то домовлялися, що побачимося в полях або над річкою. В намисті літ мені населилась уже вісімнадцята весна, але щойно тепер я відчула, скільки щастя дарує правдива любов. Вже з такою зворушливою щирістю він розкривав мені свою душу, виймав з неї найдорожчі скарби почувань і клав, як дари, перед і мною, що я не могла його не полюбити. Заслухана в його мову під журкіт потічка, віднотовувала в думці, що він часто відзначав багато доброго в людях, про яких розповідав. От щасливець, заздрила йому, а мені то не доводилось зустрічати аж так багато хороших людей. Вони в мене були звичайні собі - не погані, одначе не такі вже й добрі, як у нього. Опісля я зрозуміла, що він знаходив те, чого шукав, і хотілося мені засвоїти його критерій розцінювання людини. З кожної нашої зустрічі я поверталася трошки, сказати б, повнішою людиною. Він був мені тим, чим для спраглого мандрівника є джерело холодної води в гарячий день, коли, припавши" до нього, п'єш і не нап'єшся доволі.

А все ж в душі не завжди було погідно. Я ще не забула свого першого кохання і нераз почувала, що обманюю Орлана. Коли замикала очі в поцілунках, в уяві виринав хтось інший, а в душі бриніло-пекло:

... Мовчу, не бачу, не вчуваю,
тебе цілуючи, його
в своїх обіймах обіймаю. "

Жила з роздвоєним серцем, любила їх обох і сама мучилась такою любов'ю. Тим часом гул гармат з кожним днем ставав голосніший...

Настав серпень, фронт уже стояв під Бродами, коли я попросила Соловія дозволу відвідати родину. Два останні роки вдома лише гостювала, але там надалі була моя точка опори, там я зачерпувала силу. Приїжджала додому, щоб зогрітися ласкавим теплом безкорисної любови, на яку така щедра була до мене батьківська хата. Незабаром просунеться фронт, почнеться большевицька окупація, і хто знає, чи доля судить мені ще колинебудь побути з ними, думала я.

Змінюючи поїзд у Львові, мала доволі часу, щоб провідати одну знайому родину. Ледве привіталась, як господиня розповіла, що вже декілька разів до неї навідувався Софрон і розпитував про мене. На всякий випадок, залишив мені кілька листів, щоб могла його знайти, якщо появлюсь у Львові.