ТИСЯЧА ДОРІГ

Зайшла в його кабінет і попросила звільнення з праці. Потім відкрилася перед ним, що хочу далі вчитися, а кар'єра машиністки мене зовсім не вдовольняє. Цурковський усміхався, споглядаючи мені прямо у вічі. Тоді преспокійно заявив, що й тут, в інституті, у мене великі можливості, що багато людей таким чином починало свою кар'єру, отже і мені необов'язково йти до школи. Кінець-кінцем, він не звільнить мене з роботи.

Не знаю, чи то його відмова, чи розчарування в людині потрясли мене до глибин.

- Я думала, що маю діло з вирозумілою українською людиною, а не з німецьким службовцем... Вірила, що знайду вашу підтримку у своїх намірах. Не звільните - так піду без вашого дозволу.

- Побачимо, - і єхидно усміхнувся, коли я в сльозах вибігла з кабінету.

Мені й не снилося змінювати пляни. Поїхала до Перемишля, записалась на курс і вернулася додому, щоб приготуватись до виїзду.

Тим часом Цурковський також не спав. Його інститут підлягав безпосередньо німецькій адміністрації, і він з того скористався - зголосив мене до німецької поліції як втікачку з роботи. Я ще як слід не влаштувалася в Перемишлі, коли у Львівських Вістях з'явилось оголошення про те, що німецька поліція пошукує мене. Того роду оголошеннями роїлось по газетах у ті часи, одначе і батьки, і я налякались. Зараз же приїхала до Львова та звернулася до Мікушки, щоб поміг вийти з неприємної ситуації. З поміччю професора Лева Шан-ковського, знайомого Цурковського, Мікушці вдалося зліквідувати мою "справу". Опісля розповів мені: коли професор дорікав Цурковському за його вчинок, той на своє виправдання сказав, що я, покинувши працю, не пошанувала його авторитету, не послухалась.

Тільки нацисти з їхньою ідеологією "іберменшів" могли придумати для "унтерменшів" таку установу, як Психотехнічний інститут. Його завданням було нібито науково визначати таланти молоді з львівських фахових шкіл. У визначені дні туди приводили групи юнаків і за допомогою кількох апаратів провадили над ними досліди, у висліді яких і визначали їхні таланти. Власне свідоцтва тих хлопців я переписувала на машинці та з дива не сходила, як усі вони вкладались у визначений інститутом стандарт фізичних робітників. На сотні молоді не знайшлося ні одного із завдатками на розумову працю. Тих результатів ніхто не брав серйозно. В ті часи молодь ішла до будь-яких шкіл, якщо не було можливости вибору, щоб вберегтися від вивозу до Німеччини на примусові роботи. Також самі працівники інституту не ставились поважно до своєї роботи. Це були люди з вищою освітою, вони мусили десь працювати, щоб пережити важкий воєнний час. Розцінювали інститут як один із засобів збереження молоді від вивозу на роботу до Німеччини.

ПЕРЕХІД ДО ПІДПІЛЛЯ

Уже восени 1943 року було очевидним, що Німеччина програє війну. Відступаючи, війська заливали міста, розташовуючись у більших будинках, зокрема школах. То була аж ніяк не догідна пора на навчання. Все ж до Перемишля з'їхалася з різних кінців Галичини саме та молодь, яка всупереч усьому була настроєна вирвати із зубів окупанта та твердої долі свої "атестати зрілости". З наближенням боль-шевиків тут, більше як деінде, відчувався панічний страх населення. Під містом розташувався табір, у якому задержувались утікачі, що пробивалися на захід, переважно східні українці. У таборі тим людям доводилось бідувати, хоч місцеве населення трохи помагало їм. Тут був також останній пункт на рідних землях і для західніх українців. За німцями ніхто не жалів, але поновну большевицьку окупацію сприймалось з жахом, наче навалу татарської орди.

Виїжджаючи зі Львова, Мікушка передав мені зв'язок до референта СБ на Перемиську область, Миколи Дудка, під псевдом Соловій. Я наладнала з ним зв'язок, проте не зразу взялася до підпільної роботи. Сконденсована програма лекцій забирала багато часу на їх засвоєння. Це не була нормальна школа, і тут вже ніхто не насміхався з "куйонів", бо всі здавали собі справу з наслідків несерйозного трактування науки.

Як і переважна більшість немісцевих курсанток, я замешкала в дівочому інституті. Все ж не занедбувала дружби з Наталкою Козакевич, що почалась ще у львівськім гуртожитку. Під ту пору Наталка, під псевдом Сіра, вже діяла в підпіллі у Перемищині на посту окружної провідниці Українського Червоного Хреста (УЧХ), або, як популярно називали, жіночої сітки. Наталка переважно перебувала в терен і, але також втримувала квартиру в Перемишлі, куди я деколи навідувалася. На квартирі жила постійно її сестра Ірина, знана опісля на Закерзонні під псевдом Роксоляна. Теж залучена до підпільної роботи, вона була зв'язковою Соловія та обласного провідника Перемиської области, Зенона. Добра і привітна, одначе трохи легкодушна, Ірина була контрастом до надто серйозної Наталки. Проте уміло виконувала свої завдання, коли опинялась нераз у критичних ситуаціях під час гестапівських ревізій та облав.