ТИСЯЧА ДОРІГ

Опинившись у вільному світі, мною всеціло заволоділо бажання віднайти мого сина-первородка Зенчика, що залишився в Польщі. Писала до кого лиш знала, розпитувала приїжджих з Польщі, стукала у всі доступні мені двері, однак мої старання були безуспішні. В моєму посіданні не було жодних документів, які підтвердили б, що в мене був син. Жила в Польщі під прибраним прізвищем. Не знала місця його перебування. Але жаринка надії постійно жевріла...

Через кілька років у мене поновився набутий в підпільних бункерах туберкульоз. Коли я переходила на самостійне життя, представник уряду сказав, прощаючись: коли будеш у важкій ситуації, звернись до нас. Зараз я знайшлася у дуже важкій ситуації. З активним туберкульозом вже не могла працювати. Тут знову мені подано помічну руку, з уряду полагодили всі формальності з влаштуванням мене в санаторій, а також помогли зліквідувати моє помешкання.

У стінах санаторію я пробула на лікуванні вісім місяців, протягом яких мала доволі часу подумати над своїм положенням. Криза, яку проходила, мене змобілізувала. Я чітко усвідомила собі, що пора позбирати черепки мого розбитого життя, склеїти їх і наповнити хоч яким змістом. Врешті погодилася з думкою, що минуле ніколи не вернеться і мені ніколи не зійтися з Орланом.

Ще до захворіння запізналася з Володимиром Пискіром, який кінчав студії у Вісконсинському університеті. Він часто відвідував мене в санаторії. Після мого видужання через рік ми одружились. Життя наче внормувалося, - створили родину, виростили двоє дітей, Богдана і Лярису. Вони й заповнили прогалину в моїм житті. Коли діти були малі, я поступила в університет. Після трьох років студій домашні обставини заставили мене вернутися до заробіткової праці.

Далі моє життя, з його смутками і деколи радостями, влилось у ту ж річку, що нею пливло життя українців, які по війні опинилися в Америці.

Ще в Україні мені було відомо, що мою родину заслано на Сибір в 1950 році. Не всіх заслали, батька і дві сестри, Стефу та Олесю, посадили в тюрму. Матір з Олею, Іваном, Богданом, Надею і Зеником заслали в Тайшет, Іркутської області. Батько, відбувши в Мордовському концтаборі п'ять років, долучився до сім'ї на засланні.

З часом дійшла до мене вістка, що після 10-річного заслання, підчас "хрущовської відлиги", в 1960 році родина повернулася до Задвір'я. Обіжною дорогою я нав'язала з ними контакт. Відписала мати: "Моя Дорогенька! (Без імені. - М. С.) Не маю слів, якими могла б подякувати Богові за радісну вістку. Коли ми повернулися додому (з Сибіру. - М. С), не знали, де шукати Твою могилу, щоб хоч хрест поставити..." Після вивозу на Сибір хату віддали іншим людям. Я допомогла їм збудувати нову. Не дожили мої батьки-страдники до проголошення Незалежності. Батько помер у 1977 році, мати - в 1988-му.

Після всіх переживань я вже не була здатна нічим радіти. Аж нараз, по довгих роках, загублена радість щедро завітала в мою душу і вщерть наповнила кожну її фібру. По віках неволі мій вистраданий рідний Край відзискав незалежність! Мрія стала дійсністю...

Мов птиця з вирію, верталась я на батьківщину. Зі сльозами зворушення вдивлялася крізь вікно літака в темну зелень Карпат. Густий дощ струмочками спливав по вікні. Плакала Україна, вітаючись зі мною, і промовляла до душі: "Врешті вернулася..." З нею плакала і я...

На летовищі у Львові наш літак зустріли таможники, штивні такі, в совєтських військових уніформах , все ще з червоною зіркою на кашкетах. Тут ще й далі відчувалась стара задушлива атмосфера. Митники насуплені, непривітні, звертаються до пасажирів російською мовою. Довго й скрупульозно провіряють документи кожного прибулого, недовірливо приглядаються їх паспортам і мені здається, що ось-ось відсторонять мене й поведуть до тюрми. Мимоволі зринуло в пам'яті: "Холодний зброї блиск, от перше привітання, Кордонні вартові непривітні..."

Мій пригноблений настрій враз розвіявся, коли при виході зустріли мене мої три брати з великими прекрасними букетами квітів і повезли "додому". Там вже чекала мене вся родина.

Після довгих років розлуки і жахливих переживань наша зустріч була вщерть виповнена всіма відтінками емоцій - зворушливою радістю, смутними розповідями, теплими спогадами, а ще більше важкими спогадами, сльозами... Пішла на кладовище привітатись з батьками, помолитися за їхні душі. Припала до їх могил і плакала душею, що не діждалися мого приїзду, не діждались волі, що за неї стільки настраждалися... Відвідала церкву, яка й дотепер красується серед кленових дерев. Слухаючи Богослужбу, ясні спогади з дитинства і молодости тихою блакиттю огорнули душу. До мене приступали люди, віталися, і я всім зусиллям пам'яті старалася їх собі пригадати, зв'язати давно розірвану нитку з минулим...

З трепетом душі готувалась до зустрічі у Києві з сином Петрусем. Але наперед поїхала в Гаї відвідати Настю Суту й подякувати їй, що плекала мого сина в такий лютий час.