ТИСЯЧА ДОРІГ

Той Петченко мене нераз дивував своєю дотепністю, в якій явно пробивалась зневага до гнилої буржуазії. Він вбачав, що на тій точці наші погляди сходяться. Протягом років і він, і я змочували в росах і багнах важкі незграбні "вітчизняні" чоботи в боротьбі... одні проти одних. Невже "спільна територія" мала на нього сильніший вплив, аніж мали його спільні з Баньками і Сашами переконання?

Автом, кілька раз перевіреним по дорозі військовими заставами, ми доїхали надранком під Берлін. На краю міста нам показали на карті, який взяти напрям, щоб перейти в західню зону Берліну, і відпустили.

... По місту вже йдемо лиш удвійку і трохи блудимо, поки дійшли до мосту. Врешті переходимо міст, опісля завертаємо на вулицю, де стоїть совєтська погранична сторожа. Тарас панікує, починає відставати позаду.

- Ходи! - кажу різко до нього й, не оглядаючись за ним, іду вперед, до волі. Він, як хоче, хай повертається, мені байдуже. Ще кілька кроків, і переді мною американська будка з вартовим, що привітно всміхається до перехожих.

Воля! Вона з кожним моїм віддихом все більше п'янила мене, розпирала груди. Я наче збожеволіла, хотілось зупиняти всіх зустрічних і гукати на весь Берлін: я вільна, я справді вільна, чи ви, люди, розумієте, що кажу? Я вільна!!! В тих переломових хвилинах я не думала ні про кого, ні про що на світі, тільки жагуче, усім своїм єством насолоджувалась чудесним, незрівнянним почуттям волі. Так почувається ще не приручений тигр чи лев, коли вирветься з клітки між трави та кущі савани.

Минула американську пограничну будку і далі подалась вулицею. Незабаром перепинила стрічного німця: "Ми прийшли з України, вкажіть, будь ласка, дорогу до американського консуляту", - звернулася до нього німецькою мовою.

***

А лінія щастя...
Покручені борозни,
Обривів і зламів заплутана в'язь...
Чому ж вона горем так переорана?
Чому ж вона кров'ю так запеклась?

Ліна Костенко

Тепер - лиш би скоріше зустрітись зі своїми земляками-компатріотами, леліяла я трепетну думку. Як пустельник води, така була спрагла рідної людини, перед якою могла б розкрити душу, поділитись пережитим, вилити болі серця, свої і всіх нас, останніх борців, надіючись знайти щире зрозуміння.

Даремні були мої сподівання, я не врахувала, що нас розділяло десять років їхньої відсутности на батьківщині. За той час обставини підпільної боротьби змінились настільки, що наші представники на Заході вже не могли собі відобразити тих змін. Вони надалі думали категоріями німецької дійсности. З таким їхнім розумінням України, певна річ, мої розповіді видалися їм неймовірними. Вислухавши мене, еміграційні політики поставилися з недовір'ям до вістей, які принесла, і дуже злякались за своє життя. Довгий час вони до мене не навідувалися і не цікавились моєю долею. Тим часом у мене відновилася туберкульоза, яку набула в бункерах, і я, осаміт-нена, пролежала вісім місяців у санаторії. А мої земляки по-скупили мені навіть кілька слів різдвяного чи великоднього привіту. "Якби ти знав, як много важить слово..." - гірко думала про них.

Я могла зрозуміти їхнє недовір'я до вістей, які їм принесла. Моя історія, така насичена подіями, не була типовою для пересічного підпільника. А все ж не могла зрозуміти ні оправдати їхньої цілковитої байдужости до людського горя. Я побачила, що наші представники поза батьківщиною вже й нездатні були серцем вчутися в нашу трагедію. Порізнені між собою, розчаровані, вони не цікавилися долями останніх повстанців, спійманих ворогом, або тих, що догоряли по бункерах. Хоч далеко від поля бою, вони жили в панічному страху перед большевицькою агентурою, і цей страх паралізував їх, заважав логічно сприймати дійсність. Вони, репрезентанти нашої боротьби за кордоном, вірили тільки мертвим у Краю. Всі ті моральні вартості, які нас кріпили й помагали витривати, тут стали для них релятивними.

А вже найбільша іронія долі була у факті, що останні борці, яким судилось найдовше вистояти на постах, найбільше лих пережити, уважалися в середовищі політичної еміграції людьми гіршої категорії за тих, що загинули давніше. Горе їм, останнім, вони бо залишились живими...

Покинута на власні сили, розчарована в тих, що заявлялись представниками нашої пролитої крови і нашої боротьби, я пройшла велику душевну кризу. Без найменшої моральної чи матеріяльної підтримки від своїх, почувалась, що втрачаю сенс буття. З гірким почуттям дійшла до висновку, що весь здобутий дорогою ціною капітал не становив тут жодної вартости. Іронія була ще й у тому, що чужинці оцінили його краще за наших знавців. "Значить, їхня машина не всіх перемелить", - зробили вони свій висновок.