ТИСЯЧА ДОРІГ

Щоб не посилати дітей військовиків до місцевих українських шкіл, по всіх прикордонних містечках закладено окремі російські середні школи. Дітей військовиків було замало, тож російські школи заповнювалось місцевими українськими дітьми.

Що ближче до кордону, то більше військ. Під ту пору вони стояли літніми лагерями в Немирівських лісах, так що навіть КҐБ-івському авту було трудно проїхати. Заїхали до Немирова і там затримались до вечора.

Вже сутеніло, коли поїхали з начальником погранзастави до села Грушів, під самий кордон. Там уже чекав нас Петченко з ще одним, на ім'я Саша, і також з полковником - начальником польської застави. Довго вони там радились між собою, мабуть, попиваючи при тому горілку, якою дуже відгонило від них.

- Ну, ми зустрілися в житті вже два рази, - на прощання сказав підполковник. Він бачив мене у Львові в сорок дев'ятому році і тепер відпроваджав до кордону. - Вірю, що втретє стрінемося вже в кращих обставинах. - їх троє залишились на радянській стороні кордону, а я, Тарас, Петченко і нові "хоронителі" перелізли крізь рови та насипи й опинились на польській стороні.

Я зупинилася на мить й оглянулась. Прошиваючи зором темряву, дивилася на мою батьківщину, де залишила все, що становило суть мого життя, мого щастя. В тій миті закидала по ту сторону якір з мого серця, щоб цупко вп'явся в Рідну Землю. І потягла шнурок-артерію на чужину, щоб соки батьківщини живили мою душу й не допустили відчужитися від неї.

Не все, однак, я залишила позаду, попереду було ще багато рідного. Я не стояла на чужій території, це було Закерзоння, наша земля, розпанахана границею надвоє. Для мене то особлива земля.

Так наче б доля нашіптувала в вухо: для певности я проведу тебе ще раз стежками твоєї молодости. Ти визбирай на них свої скарби-спогади, що так щедро порозкидала колись, та виповни ними всі фібри душі. Це твій останній причілок, тож наберися сил, бо найбільша іронія твого життя - ще попереду. Там, куди ідеш, вже не буде ні Орлана, ні таких людей, серед яких ти провела роки в підпіллі. Відтепер ти залишена на власні сили...

Ступала я по тій святій мені землі з душею, повною смутку, ішла сама, без моїх вірних друзів - Орлана і Птаха. Переді мною, у Кракові, ще один причілок, мій син-перворо-док, моя ніколи не загоєна рана. Його не побачу, він був поза плянами КҐБ, але те, що я недалеко від нього, робило мій біль гострішим. Одночасно з попелу трагедії пробивалась іскорка надії віднайти його, коли опинюсь у вільному світі. З того часу ця надія мене ніколи не залишала.

Мені не треба було багато часу, щоб зорієнтуватися, що Саша - представник КҐБ у Польщі. Його постійним осідком була Варшава. Завданням Саші було помогти Петченкові переправити нас через Польщу. Як я опісля побачила, Петченко відповідав за всю дорогу.

Щоб згадати всіх працівників, які "займались" нами в Києві, треба було б присвятити їм окремий розділ. Серед них майор Петченко вартий трохи більшої уваги. Він бо являв собою зразок тих "щирих" українців, які віддали на службу гнобителям не тільки своє знання і талант, але навіть оту щирість, і ввічливість, і теплоту, і все, чим обдарувала їх природа і рідна земля-мати.

Петченко був приблизно мого віку, син колгоспного бухгалтера на Дніпропетровщині. Свою кар'єру зробив у західніх областях, на крові повстанців. Оповідав мені, що коли приїхав із Західньої додому й заговорив до односельчан українською мовою, вони зі сльозами зворушення дякували йому, що не цурався рідної мови. "Здивувались, бо раніше я говорив поросійськи. Вони не знали, на якій роботі я був у Західній". Під час війни, а може в бою з повстанцями, був поранений у щоку, в наслідок чого мав пошкоджену слинну залозу. Чорнявий, стрункий, вродливий, якби не та слина, що постійно скапувала з дірки у щоці на ковнір сорочки та викликувала обридження.

У Києві він часто конвоював нас під час прогулянок по місту. Був веселої, товариської вдачі, навіть симпатичний, справляв враження щирої людини. Зчасом звик до нас, і видно було (воно завжди видно), не силувався на привітність з нами, як інші, в нього воно приходило природно. Але якщо б зараз-таки по прогулянці його "хазяї" дали йому наказ розстріляти нас, він "по-щирості" української душі виконав би доручення, і рука в нього не здригнулася б.

Першу ніч у Польщі ми заночували в дуже убогому готелі в Ярославі. Ранком повезли нас у ліс, через який, згідно з легендою, ми повинні були проходити.

Відколи поляки викинули звідтіль українське населення під час ліквідації УПА, до того часу, 1954 року, ті землі стояли пусткою. Тільки під містами в селах були люди. Проїжджала путівцями, розглядалася, пізнавала місця, а повсюдно панував сум і порожнеча. Поля заросли високими бур'янами, лиш тут і там бовваніли серед здичавілих садків згарища хатів і забудовань. Шофер, хвалько й балакун, не переставав говорити: