ТИСЯЧА ДОРІГ

ДОРОГА В МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ

Перед від'їздом з Києва мені видали з тюрми чоботи, в яких мене заарештували, і торбу-"скарбонку" враз із деякими залишеними в ній ужитковими речами: хустиною (від Віри), светром, рушником, годинником, письмовою ручкою, ложкою, ножиком. Однак не віддали письмових матеріялів і колекції графічних відбиток. У тих чоботях і з тією торбою, які мали свідчити про автентичність мого прибуття з підпілля, я відходила на Захід.

Раннім ранком повезли нас автом до Львова. З нами їхав Павленко, лисий майор і шофер. Минули Житомир, Новгород Волинський і наближались до Корця. День був спокійно-погідний, типовий для пізнього українського літа. Нам по дорозі зустрічались гурти селян, що поверталися з Корця з богослужби. Щойно тут ми зорієнтувалися, що це було свято Успіння Богородиці. На Волині ще не всі хутори стягнули в колгоспи, хати красувались у вінках садів, а на господах стояло по кілька забудов. Довкруги панував спокій, краса та зелень, і від того душа наповнялася святковою врочистістю.

Я споглядала крізь вікно авта, й біль кліщами стискав серце... Волинь, рідна, люба Волинь. Пройшли ми темними і ясними ночами твої ліси і поля вздовж і впоперек, перебували на твоїх хуторах, зрослися з твоїми жителями. А тепер ось споглядаю на тебе вже не вночі, а серед білого дня, з вікна гебівського авта... Ось тут недалеко в сорок дев'ятому ми вночі перетинали автостраду, якою тепер їдемо. Я геть була втомилась видряпуватися на оці ось горбки, чоботи до крови намуляли ноги, аж онучки поприлипали до ран. Побачивши моє штигулькання, зв'язковий забрав від мене торбу і завважив зі співчуттям: ну й погана ж у вас ходка, тьотю. Ех, Орлане, чи могли ми тоді хоч примарним сном виснити сьогоднішню нашу подорож...

Він мовчки також дивився крізь шибку вікна. Тільки глибока борозна, що пролягла між бровами, та судорожне здригання кутків губ прозраджували стан його душі.

Що далі їхали на захід, то більше при дорозі було дерев. У деяких місцях росли так густо, що, здавалося, ми алеєю проїжджаємо.

- Вот що Западна! Тут і дороги кращі, і зелені багато, - милувався Павленко.

Тоді вже проїжджали Галичиною, минули Буськ та наближались до Львова.

Авто мчало недалеко, всього за декілька кілометрів від мого рідного Задвір'я. За роки відсутности я, здавалося, вже й не відчувала особливої прив'язаности до нього, а коли й тужила, то більше за ріднею. Тепер ось, коли проїжджала так близько від нього, щось до болю рідне та інтимне заворушилося в душі і я відчула, який дорогий мені цей шматок землі, де пройшли моє дитинство і юність. Я знала, що там усе змінилось, наша повна колись дитячого сміху та крику хата тепер зівала пусткою крізь повибивані вікна... Мені моторошно стало, коли в уяві відтворила собі пресу мну картину рідного дому.

Проїхали Яричів і вже смерком в'їхали у Львів.

Львів... І знов лавиною насунулися спогади. На його вулицях я, чотирнадцятирічна юначка, півголосом перший раз проказувала своїй товаришці Олі слова Декалогу: "Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї".

Тоді, в чотирнадцять років, так легко було захопитись мрією, що вкладалася в альтернативу: здобудеш - або загинеш.

Тепер, коли мій вік подвоївся, я зрозуміла, що до осягнення мрії не завжди веде дорога прямою стрілою. Моя дорога вилася та заплутувалась і в лісових, і в життєвих хащах. Однак у що повірила тоді, зуміла пронести крізь усі закрути життя і скарбом зберегти в душі. Де ж тепер ті, що мене поставили на той шлях? Одні з них ділом і власним життям підтвердили свою науку, а інші тільки те й зробили, що нас навчили, а самі втекли від небезпек. Ми ж повірили їм і тут залишились. Опісля вже самотужки перевіряли нашу правду, власними помилками здобували досвід і платили за нього дорого - молодістю, ріднею, здоров'ям і вкінці життям. Тепер доля знову привела мене в те місце, де почала, щоб замкнути коло моїх змагань. Віддала половину життя і ще не здобула, і ще не загинула...

Крізь вікно авта споглядала на людні вечірні вулиці Львова, але за думами ніщо з побаченого не реєструвалось у свідомості. Під'їхавши до готелю "Народній", авто зупинилось. Тут ми заночували.

Наступного дня нас повезли до села Гаї біля Тернополя, де проживав Петрусь. У 1949 році я завезла його в Олесин до Насті, але до того часу вона повдовіла, потім удруге вийшла заміж і тепер проживала в хаті другого чоловіка у Гаях.

Наші "опікуни" мали зробити на місці всі приготування, щоб показати нам сина, але так, аби ні Настя, ні хтось зі сторонніх не зорієнувалися, у чому річ. По дорозі в Гаї розказували нам трохи більше про сина й зізналися, з якої причини не привезли його взимку до Києва, як плянували.