При всіх стараннях, "органи" чомусь зовсім не врахували того, що нас з ними розділяло. А ділило нас безмежне море заподіяних ними народніх кривд, крізь яке немислимим було простягти до себе руки. В цьому морі було втоплене також усе моє особисте скривджене, знівечене життя, а також життя моєї родини. Рятувати мені особисте ціною зречення від своєї правди, в ім'я якої стільки настраждалась і жертвувала, - того я не здатна була доконати. Після такого вчинку я б не могла глянути в вічі своїм батькам. Усе моє життя в нас не було зерна неправди за собою. А вже мови не могло бути про щасливе сімейне життя з чоловіком і сином, куплене ціною зради. Під нашу любов ми заклали міцний фундамент вірности нашій ідеї. Усуваючи його, ми б самознищились, і навіть присутність дитини нас не врятувала б. Віра в нашу правду давала нам силу пережити не одну трагедію, а елемент зради розточив би, як черв'як, нашу любов - так я почувала. А "органи" цього не розуміли.
За двадцять днів до мого відходу за кордон нас перевели з тюрми на приватне помешкання на вул. Горького. Це була лиш інша видозміна тюрми, нас і надалі сторожили.
А до того повели мене до міністерства до невідомого мені якогось начальника. Виглядало, він не був з місцевого персоналу, мабуть, із Москви. Зустрів мене в кабінеті заступника міністра, що вказувало на його високе становище в КҐБ-івській ієрархії. Не те що не говорив українською мовою, але ще й з неприхованою досадою звернув мені увагу, що пора вивчити російську мову. Своєю грубою заввагою московський чиновник відслонив мені краєчок завіси в майбутнє, якщо б перейшла на їхній бік.
Невідомий начальник виклав мені "поученіє" про стійкість в обличчі нових обставин, у яких опинюся за кордоном. "Може, тобі створять особисті вигоди, але завжди май на думці чоловіка, сім'ю, батьківщину. Тому й даємо вам нагоду побути разом, хоч не заперечуємо, що будемо вас пильнувати. Як повернешся, тоді вибирайте собі де завгодно місце проживання".
Враховуючи київські скупі мешканеві умовини, помешкання було непогане - дві кімнати і кухня. Призначена жінка варила їжу, вона також і спала в кухні. Одну з кімнат займали ґебісти, друга - ніби наша. Вдень приходили службовці з міністерства опрацьовувати деталі, зв'язані з монтуванням дороги до Західньої Німеччини.
З переведенням на квартиру, КҐБ знову висунуло питання нашого сина. Вони наново вирішили привезти його до Києва, щоб перед відходом я мала нагоду побути з ним. Орлан і я вичерпали всі можливі аргументи, відмовляючи їх від їхньої немилосердної постанови. Я була в розпуці, так переживала, що Орлан став побоюватись, чи витримаю таку конфронтацію і що тоді робити буду. Мені вже нічого не залишилося, крім молитви. Благала Пречисту, щоб зглянулась над нашою дитиною і зберегла її на місці. А коли мене водили до міста, мимовільно приставала перед вітринами з дитячим одягом та іграшками, думаючи: куплю йому ось цей костюмчик, таку ось іграшку...
Мій неспокій та хвилювання завважили також працівники міністерства. Одного дня прийшов майор, який займався плянуванням дороги, однак прізвища його я не знала. Повідомив нас, що Петруся не привезуть: "Дитина вас не знає, буде плакати, а ти побиватимешся і будеш вся абсорбована тільки ним. Часу лишається мало на підготову в дорогу, і до того треба твердого розуму. Зате ми так влаштуємо, що побачиш його перед тим, поки відійдеш".
Умилосердився Всевишній і так покерував логікою в їхніх мізках, що дитини таки не привезли до Києва. В цій країні зла Він на моїх очах уже вдруге проявив чудо, охороняючи Петруся.
На один день перед від'їздом з Києва нам подали газету
Вістка не була аж така несподівана в тих умовинах, а все ж громом вразила нас. Вони цільово приховували перед нами присуд Охримовича. Під час слідства його особу вживали як аргумент, особливо до Орлана: ми не розстрілюємо всіх ваших провідників, ось Охримович в наших руках і живе. Довше, однак, приховувати не могли, перед відходом за кордон я мусіла знати про його долю, тим більше, що повідомлення про присуд було подане в пресі. Схвильований Орлан при нагоді завважив упівголоса: "Цього тільки й можна сподіватися від них".
В останній вечір запропонували нам пройтись по Києву, самим, без конвоїрів.
"Щоб мали пам'ятку".
Було моторошно проходжуватись лиш удвох. Ми більше почувались в'язнями, як тоді, коли нас сторожили. Здавалося, всі перехожі - наші конвоїри, а вже напевне пильнували нас. Можливо, випробовували накінець, мовляв, хочете втікати, то вже краще втікайте тут, ми й так вас спіймаємо. Та хоч би що там вони думали, ми в останній хвилині не руйнували б змонтованого з таким зусиллям нашого пляну.
... Слова, слова, вимовлені пошепки, виповнені болем, тривогами, трагізмом... Тоді слова порад, вказівок, розради, тільки не надії... надії, що, може, будемо ще колись разом...