ТИСЯЧА ДОРІГ

Завчені ламати людині хребет, "органи" навіть не завдавали собі труду зрозуміти психологію в'язня, особливо політичного в'язня. Вони позбавили його елементарних людських прав, забрали в нього право легальної оборони, а то й навіть забороняли повідомити найближчу рідню про ув'язнення. Яке ж моральне право вони мали вимагати від нього "щирости"? Він стосував до них ту саму методу, що його масово стосувало суспільство, тобто не виявляв своїх справжніх почувань. Мабуть, більше за в'язня лукавили всі громадяни тієї страшної країни, щоб утриматись на поверхні життя. Багато з них вступали в партію, комсомол, а всі інші при кожній нагоді заявляли, виспівували та всякими способами демонстрували свою вірність режимові.

Очевидно, мені слід було писати заяву, вона була моєю перепусткою через тюремну браму. Однак її писання не ставило переді мною моральної дилеми. Мені не докоряло сумління за те, що писала моїм тюремникам неправду щодо мого "покаяння", бо насправді я ні в чому не каялась. Була в тій заяві й частина правди, коли писала, що моєю мрією було мати біля себе мою сім'ю і жити мирно, в нормальних умовинах, що також хотіла б, щоб мої батьки і вся рідня зажила нормальним життям. Другу частину заяви вже темперували вони. Слідчий Олійник, поки її прийняв, три рази завертав, невдоволений, що "невичерпна" і "непереконлива", а вкінці став підказувати мені, чого в ній бракує. Моя заява була також і його свідоцтвом, вона доводила успішність його праці над моїм перевихованням. Хоч була "десятком вимучених слів", але їх я "у потьмаренні не наплела". Писала з ясно визначеною метою.

В підпіллі мені доводилось декілька раз користуватись фальшивими німецькими і совєтськими документами, які помагали виконувати ті чи ті завдання. Вони давали можливість знаходити квартири, працю, користуватись шляхами комунікації. Так і тепер моя заява була тим фальшивим пашпортом, який мав допомогти мені виконати останнє завдання - винести у світ частину історії кінцевого періоду визвольної боротьби, останні акорди якої вже завмирали за тюремними мурами. Нам, її останнім борцям, тоді здавалося, що цей період безслідно пропаде для історії. Рівночасно я йшла остерегти наших політичних представників за кордоном і загострити їхню чуйність на ворожі намагання пенетрувати їх середовища.

Орлан спостерігав мою поведінку і бачив, що я розумію, до чого він мене готує. Впевнившись у моїм наставленні, довірив мені цю місію. З часу прийняття рішення про мій відхід, на наших побаченнях він використовував найменшу нагоду, щоб розповісти мені про події, подати факти, деталі, якими раніше не поділявся зі мною через конспірацію. Тепер хотів, щоб я собі їх запам'ятовувала і винесла у світ. Я ішла не виконувати завдання КҐБ, а сповнити те, що доручив мені Орлан і що сама хотіла сповнити. Тим самим ще раз закріплювала вирок за всіма моїми рідними, але вчинити інакше я не могла.

Розуміла надто добре, що не ціною заяви я виходила з тюрми, а ціною насамперед мого чоловіка, потім сина і всієї родини. Чи ж могли вони придумати кращу запоруку? Тому виносила звідтіля не "сховану в людині тюрму", а схований у мені безмежний чорний біль, що ним просякнув кожний мій фібр.

Моє сумління заспокоювала також свідомість того факту, що своєю "сповіддю" я не завдавала моральної шкоди нікому, не зневірювала і не послаблювала волі ні однієї людини. Моя заява залишалася тільки в архівних документах державної безпеки і не могла з'явитися в пресі, бо розголошування її не служило їхнім інтересам.

А все ж... рука оливом тяжіла, поки вивела на папері "покаянні" слова. Ті "заяви" в'язнів і нев'язнів залишаться для історії документами не розкаяння, а найбільшого насильства над людиною. "Пролізти крізь ґрати неможливо - ні сюди, ні туди - не залишивши на них шкіру", - сказав роки пізніше в'язень большевицьких тюрем Валентин Мороз. Лиш би не залишити сумління...

Мені важко було зрозуміти надії КҐБ на те, що нас можна перевиховати. Вони ж не мали чим досягти того, бо дійсність на кожному кроці заперечувала їхні твердження. А може, розуміли це, але підсували свої аргументи, щоб було чим заглушити совість, коли б я заломилась і пішла на співпрацю? Навіть негідна людина хоче обпертися на якийсь моральний стовп, оправдатись головно перед собою, коли робить підлу роботу. Скоб, віддаючи нас в їхні руки, лепетав: не буду тут гинути, коли вони там, за кордоном, продаються за долари, - і таким оправдуванням заглушував оту дрібку сумління, що ще була причаїлась у ньому.