ТИСЯЧА ДОРІГ

Слон не завивав справи у папірці, лише сказав ясно, що метою нав'язання контакту з ЗП УГВР є пенєтрація того середовища, потім - зневтралізування його дій. Зі слів Слона виходило, що діяльність політичної еміграції, хоч дратувала їх, проте не дуже турбувала тепер. Одначе вбачали в ній, особливо в угрупованнях, зв'язаних з підпіллям в Україні, потенційну небезпеку на випадок вибуху війни. В Україні УГВР була головним керівником підпільної боротьби, від неї виходили накази і повідомлення, вона нагороджувала членів ОУН і УПА та цивільних осіб медалями і хрестами заслуги. Тому й хотіли її знешкідливити навіть за кордоном. Про фізичне знищення людей Слон не натякав у розмові.

Він, як і інші в міністерстві, що з нами говорили, намагалися скомпрометувати в наших очах політичну еміграцію. В розмовах доводили нам, що всі самостійницькі партії за кордоном це ніщо інше, лиш агентура чужих розвідок. Там усі вони такі вже нечесні й аморальні, що навіть підпілля в краю було порядніше за них.

- Ви тут, певна річ, неправильно розцінювали Радянський Союз, але у вас були свої переконання, і ви їх обстоювали. А вони там думають тільки про свою особисту наживу, тільки чекають вістей від вас, щоб їх продати американцям за долари, - казав Слон.

Час від часу мені подавали в камеру українську закордонну пресу, особливо таку, на сторінках якої розігравались політичні сварки. Мовляв, прочитай собі й переконайся таки з їхньої преси, який там елемент опинився.

Слідчі вже не викликали мене на допити, хіба що на отакі розмови. Спочатку мови не було, щоб мене ангажувати в їхні пляни щодо налагодження зв'язку із закордоном. Навпаки, мені говорили, що не хочуть нас "розлучати". Вони бажали, щоб від Орлана пішли на Захід кур'єри і нав'язали контакт із ЗП УГВР. Знову стали його переконувати, натискати, потім погрожувати, що довше не будуть з ним возитись. Якщо не хоче помогти їм, буде розправа, і він знає, що його чекає. Орлан був перевтомлений, вимотаний нервово, змарнів, тільки тінь з нього лишилась, одначе вперто не погоджувався з їхніми плянами.

Натискали на нього і в той же час надалі водили нас удвійку до міста, манили життям...

Пам'ятаю, повели оглянути виставку "дарів Українській Республіці на честь 300-річчя возз'єднання".

Нас вивели з тюрми перед десятою ранку. Прийшли, а виставка ще закрита, тож ми подались до поблизького парку Шевченка почекати, доки не відкриють виставки. Конвоїри сіли на одну лавку з Орланом, а я сама - на іншу.

Надійшла убога жінка середнього віку. Спитала українською мовою, чи місце біля мене вільне, і присіла. Недовго посиділа, видно, поспішала до роботи, бо спитала мене, котра година. В мене не було годинника, тож я запитала в "хоронителя".

- Ви не з Західньої? - сапитала жінка зацікавлено.

- Так, звідтіль.

- Як там у вас?

- У нас говорять українською мовою, а тут я її не чую.

- Тут українці мовчать, - вона на те. - В нас інші говорять.

- А в нас не мовчать.

- О, не думайте, що в нас немає українців. Вони є, тільки залякані і сидять тихо.

Посиділа ще хвилину і подалась собі геть.

Усі ті водіння до міста зчасом стали затрачати свою атракцію, коли не було жодної перспективи на життя. Єдина радість - побула з чоловіком. Скажемо собі тепле слово, пожуримось одне одним, навіть як і знаємо, що нічого не можемо зарадити. Вкінці замикали нас в окремі ізолятори, і на душі ставало все важче, безнадійніше. Орлан почувався дуже втомлений, казав, що вже закинув переконувати їх, що з висилання кур'єрів нічого не вийде.

- Не маю контакту за кордон і нічого не буду робити. Хай вже відбудеться розправа.

Так тяглося до серпня.

Тоді одного дня мене викликав до свого кабінету Слон, тепер уже мав змінений титул заступника голови КҐБ УРСР. Знову спитав, які в нас пляни на майбутнє, так, наче б ми розпоряджались нашим майбутнім. Відтак заявив, що хоч їм важливо нас переставити на іншу дорогу життя, але це ще не все. Волі задарма не дають, її треба здобути, ми мусимо зробити якусь корисну роботу.

- Що думає робити твій чоловік? Хоче він вийти зі свого становища і витягнути тебе?

- Чому б не хотів... однак він не бачить виходу. Тоді Слон знов заговорив про нав'язання Орланом зв'язку із закордоном.

- Василь міг би в цій справі щось робити, - сказав.

- Я вже запитувала його про це. Він мені каже, що в нього нема безпосереднього зв'язку туди.

- Але ж думав нав'язатися з ними, коли ще був у підпіллі. Сама ти згадувала мені про це взимку.

- Тоді було йнакше, він плянував висилати мене.

- А як би ти задивлялась на те, коли б ми тебе вислали з кур'єрами? - і з поспіхом додав: - Говорячи лиш теоретично, я не кажу, що так буде.

- Не можу відразу відповісти, бо не думала про те. Тут ніхто не згадував ніколи про таку можливість, - відповіла стримано.

- Подумай над тим, і я ще з тобою поговорю.

Знов почав про Орлана:

- Василь дуже впертий. Він завжди такий був?

- Так, був.

- Стільки ми з ним говоримо, і якось годі до чогось договоритись.

Подумав хвилинку і додав: