ТИСЯЧА ДОРІГ

"Господи, Ти й сьогодні твориш чудеса. Як Тобі подякувати за те, що Ти зглянувся над нашою дитиною, над нами... Прости мені зневіру, що деколи закрадалась до мого серця", - яв молитві змочувала тюремну подушку сльозами вдячности.

Це був останній раз, що слідчий мене викликав.

***

Закінчився лютий, пройшов березень, частина квітня, а про мене наче забули. Не давали більше побачень з чоловіком, але й не було розправи. Слідкуючи за камерою Орлана, зорієнтувалась, що і його більше не виводять з неї. Знову навернулись осінні важкі думи. Може, вже зловили або загинув зимою Леміш, а може, підготовляються до нашої розправи. Одного дня подадуть мені тільки тюремну баланду і вартовий пробурмоче: "Нєльзя ложиться в кровать". Я знову психічно переставлялась на двадцять п'ять років неволі, однак відчувала душевну втому. Ніколи не зникала тривога за долю Орлана, дитини і тих, що ще залишилися в підпіллі. До того, постійна напруга нервів під час слідства, розмотування і розгадування плянів МҐБ - все воно висмоктало останні мої сили. Навіть сни стали примарними, в них з'являлись картини розправи, переживала уві сні драматичні останні хвилини життя, а то й навіть наснилось, як розстрілюють мене в підвалах.

Нехай уже діється, що хоче, лиш би настала якась розв'язка. "Коли доброї жаль, Боже, дай хоч злої" долі. Опісля дізналася, що під час застою в слідстві відбувалась зміна персоналу в міністерстві у зв'язку зі справою Берм. Донедавнє МВД знову роз'єднано на два міністерства, створено КҐБ. У Києві на перші місця висунулися львівські гебісти, їм підвищено ранги. Серед них стрінула одного колишнього мого слідчого. Тоді він був у ранзі майора, а тепер, уже підполковник, займав у міністерстві значне становище. Якось навесні, коли мене викликали до міністерства, побачила його. Спитав, чи пізнала і, розуміється, чому їх "обманула".

- Мене стільки вже про це запитують, що й не хочеться відповідати.

- Повинна розуміти, що мене воно особливо цікавить, - відказав. - Коли я вивів тебе тоді за браму і ти опинилася сама, напевне перехрестилась і сказала: "Слава Тобі, Господи, що вирвалася з їхніх рук". Що? Признайся.

Нічого йому на те не відказала, лиш посміхнулась, згадуючи, що зробила точнісінько так, як він відобразив.

Те, що до голосу прийшли львівські гебісти, мене ще більше пригноблювало. Вони не простять нам "обмани" в сорок дев'ятому році. Одначе КҐБ, поки не досягло своїх цілей, не могло покінчити з нами. Виглядало, що Леміш ще діяв, ну й створювалась нагода нав'язати контакт із закордонними угрупованнями. Можливо, Орлан - їхня єдина нагода, може, їм ніколи не вдасться дістати Лемеша живим у свої руки.

Із середини квітня нами знову зайнялися, стали водити в місто.

Прийшло 1-ше травня. Вранці вивели мене з камери, а на вартівні вже чекали з Орланом двоє гебістів. "Куди нас ведете?", - спитав Орлан. "На Хрещатик, покажемо вам парад". їх було чотирьох охоронців, усі вдягнені святково, по-цивільному, в веселому настрої, навіть цукерок купили по дорозі й обдарували ними мене з нагоди свята.

Вивівши нас на Хрещатик, затримались на хіднику, що був уже заповнений глядачами. Біля мене стояла жінка з восьмиріним сином. Я і Орлан, а через нас то вже й наші наглядачі, спілкувались українською мовою. Почастувала я хлопчину цукерками, жінка подякувала, завваживши при тому, що ми, певне, із Західньої України, і спитала, чи проживаємо в Києві.

- Ні, тут важко дістати помешкання, але Київ нам дуже подобається.

- Так, тут гарно, - відповіла в задумі. - Вся Україна хороша і багата, тому так багато наїхало їх сюди з Росії і не хочуть вже туди повертатись. Товпляться в Києві цілими роди нами в одній кімнаті, а не покинуть його. Всім подобається наша земля, а для нас немає місця, нема жител.

- Так, воно правда, - я радо згодилася з її висновком.

- У вас в Західній усі такі тверді українці, що зразу вас пізнати.

Нашої розмови не чули охоронці, вони оточили Орлана і з ним говорили. До того, вже зрання потягнувши горілки, були ввічливі, в доброму настрої. Хто знає, може, їм теж набридло постійно встрявати в наші розмови, підслуховувати, наглядати.

Почалась парада, на Хрещатику розтягнулась довга черга різнорідних груп, щоб дефілювати перед трибуною, заповненою республіканськими представниками влади. Коли проходила попри нас шкільна молодь, моя сусідка знов заговорила:

- Ах, ті діти... Як вони вірять у все, чого їх навчають у школі. Тоді виростають і розчаровуються.

День був холодний, її син, вдягнений у легке лихеньке убрання, тремтів від холоду. Мати намагалась накрити його полою свого плаща, але хлопчина соромився і не давався. Побачивши його протест, один з наших конвоїрів зауважив звесела: "Нехай гартується". "Вони в нас вже зарання загартовані, більше не треба", - відказала мати іронічно.