ТИСЯЧА ДОРІГ

Одного дня повезли нас оглянути Дніпропетровське. У місті повели до будинку культури для студентів, побудованого вже по війні. Як можна було сподіватись, він виявився будинком не просто культури, а специфічно російської культури - всі написи по-російськи, стіни обвішані портретами російських діячів науки і культури. Там і зі свічкою не знайти нічого з культури "тубільців".

Ще перевезли нас у Дніпропетровському через новий робітничий квартал і завернули назад до Запоріжжя. По дорозі зустрічали людей, переважно жінок і дівчат, що вертались до сіл з роботи в місті. День був холодний, у степу гуляла снігова метелиця.

- Взяли б та й підвезли нас трохи, - гукнула дівчина з гурту, як авто їх минало.

- Послє, ¦- в усмішці вишкірив зуби шофер.

Нас везли автострадою Харків - Симферопіль, при якій майже не бачили сіл. Якщо колись вони були, їх відсунули в степ. Проїжджали через районні центри, в одному з яких, Новомосковському, красувався величний собор. Не знати, який він виглядом усередині, але зверху виглядав імпозантно.

Ця екскурсія з тюрми до промислового центру робила на мене пригноблююче враження, я наявно побачила безмежне провалля між багатством держави і вбогістю населення. Як слабо наші тюремники знали нас, коли сподівалися, що такими "показухами" відкриють нам очі й доведуть, що наша правда далека від дійсності. "Подивитеся на сучасну Україну й самі переконаєтесь, якщо ви хочете переконатись", - ще до поїздки запевняв мене Слон.

Тим часом ми переконались лиш у тому, що вони не мали чим нас переконати. Ми й перед ув'язненням знали, як живе колгоспник, робітник, інтелігент. У Запоріжжі показали нам зразок життя в індустріальних центрах України. Самі показали, як експлуатують і куди вивозять природні багатства нашої землі. "Ось де треба нашого підпілля - не в Західній, а тут", - завважив Орлан. Крім метеріяльного убозтва населення, в Запоріжжі, більш як де, відчувався тиск русифікації. Тут усе було запряжене до її воза - дитячі садки, школи, вузи, музеї, театри, кіно, заводи, в яких керівні позиції займали росіяни. Мала враження, що я не на рідній землі, а в російській твердині.

Хоч у Запоріжжі ми мали більше "волі", бо вдень перебували поза тюрмою і тільки наніч нас туди завозили, проте нетерпеливились повернутися до Києва. З болем і важким серцем готувались до свіжого, перфідно-жорстокого випробування.

З якогось уже часу слідчі принагідно запитували мене, чи хотіла б побачити сина Петруся. Вже само питання я розцінювала як безсердечне, бо яка мати не схотіла б побачити своєї дитини. Тим часом вони лише про око запитували мене і також мого чоловіка - в них уже були свої пляни: привезти Петруся взимку до Києва, примістити в дитбудинку і водити нас до нього з тюрми на відвідини.

Ми не сумнівалися, що МҐБ робило це не з альтруїзму, тільки хотіло покористуватись дитиною, запрягти і його до свого воза, щоб нас зломити. Орлан і я старалися всяким способом не допустити до цього, вишукували різнорідні аргументи, щоб переконати слідчих, наскільки це був би рисковний крок і які небажані наслідки міг би принести. Я казала їм: якщо Леміш довідається, що забрали дитину, то буде припускати, що з нами скоїлося щось погане, і не прийде до Орлана в Хмельницьку область. Насправді ж була свідома того, що забрання дитини від родини нічим не привернуло б уваги Лемеша, він, мабуть, і не знав би про це, діючи у віддаленому терені. Хоч у невигодах, Петрусь все таки виростав у теплій родинній атмосфері і звик до Насті, як до рідної матері. Як же він буде почуватись тут, у далекому і чужому йому місті, де все незнане, де навіть рідної мови не почує... А що зроблять з ним після того, як нас засудять, хто тоді його відвідає? Що більше роздумувала, то більше попадала у відчай.

А все ж... були моменти, коли я в тому ізоляторі в думці відштовхувала від себе кошмарну дійсність, на хвилину забльоковувала розум і, примкнувши очі, впивалась мрією пригорнути, хоч один разочок пригорнути до грудей свою дитину.

Наші аргументи, видно, не переконували МҐБ, вони таки взялись реалізувати свої пляни, але перестали про це з нами говорити. Ми з полегшою зідхнули, надіючись, що вони роздумали.

Аж ось у Запоріжжі Птічкін об'явив нам, що, коли повернемось до Києва, там уже буде Петрусь. Примістять хлопчика в дитбудинку і даватимуть нам змогу його відвідувати.

Важко словами передати буревій почувань, що розшматовували мені серце. Це була суміш болю, тривоги за долю дитини і безмежного бажання глянути, діткнутись до нього. Тож зрозуміло, що після нашого повороту в київську тюрму я жила, як туго напнята струна, що ось-ось увірветься. Слідчий викликав мене декілька разів, розпитував про враження з поїздки до Запоріжжя, знову списував про закордонні зв'язки, а про сина не обмовився ні словом. Він прекрасно знав, у якому душевному стані я перебуваю, але зумисне не згадував, садист, хай мучуся. Я довше не могла витримати і сама спитала.

- Ні, не привезли сина, поки що це не актуальне.