ТИСЯЧА ДОРІГ

З важкою думою віднотовувала свої спостереження: скільки то людей тут поневірялось за царської Росії, а скільки, у стократ більше, за нової...

Київська слідча тюрма в порівнянні з цією була взірцева щодо чистоти та влаштовання в камерах. Зате тут дисципліна була слабша, я чула, як в'язні сварилися з вартовими, нераз то й плакали. Тюрма стара, двері в камерах не зачинялися щільно, і можна було зачути багато. Один в'язень просив води і не міг допроситися. Надворі стояли сильні морози. Як сторожа вела попри мою камеру якогось в'язня на прогулянку, він по дорозі жалівся, що йому холодно без фуфайки. Інші домагалися купальні, сварились, що дістають погані харчі.

Сторожа, як усюди, говорила по-російськи, зате в'язні сварились часто по-українському. Одного разу надвечір вели нового в'язня, мабуть, старшого віком. "Господи, я тут пропаду", - зачула його слова, коли проходив попри мою камеру. "Тіше", - зашипів люто вартовий, опісля заскреготав у старім замку ключ, і тюрма проковтнула в'язня.

Місяць лютий був справді лютий, припікали страшні морози, і я простудилась у своїм лихенькім пальтечку. Не було ради, мусіли залишити мене на один пополудень у камері та їхати тільки з Орланом на запляноване "турне".

В'язень у сусідній камері став вистукувати в стіну. Він уже раніше постукував деколи в трубу для огрівання, випробовував, чи не відстукаю. Я зорієнтувалась, що він вистукує азбукою Морзе, однак, не знаючи її, не розуміла, що казав. Все ж мені було цікаво, і я відстукала кілька разів, лиш щоб він знав, що чую його. Після того він вистукував ще завзятіше і затихав тільки тоді, коли зачував кроки вартового. Однак було також можливе, що МҐБ випробовувало мене, чи не схочу передати про себе вістку. Хто зна, чи їм був би не вдався трюк, якщо б я була знала азбуку Морзе.

На всіх екскурсіях Птічкін нас представляв як колгоспну делегацію із Західньої України, Очолював "делегацію" він, Птічкін. До помочі взяли собі ще одного місцевого працівника МҐБ і мали до розпорядження два авта.

На заводі Запорожсталь, в якому плавили сталь, ознайомили нас з процесом виробництва. Виплавлене залізо в різних видах висилали звідси на заводи в Москву і Ленінград, а також на Харківський тракторний завод. З частини його продукували бляху в Запоріжжі.

- Бачите, яка промисловість в Україні! - чванився Птічкін. Він не додумався, що ми також побачили, що в Запоріжжі розвинули насамперед важку, видобувну промисловість. Значна кількість півсирівцю відправлялася до фабрик у Росії.

Робітники з цікавістю приглядалися нам. Птічкін заздалегідь нас попередив, щоб не нав'язувати з ними розмов. Він звертав увагу екскурсоводам, щоб говорили до нас по-українськи, та вони здебільшого не володіли українською мовою, з чого гебістам було трохи ніяково, це ж для Орлана аргумент: в Україні не вивчають української мови.

Близько другої години після полудня закінчили екскурсію по Запорожсталі. Птічкін про щось пошептався з нашим проводирем, відтак заявив, що через півгодини підемо на обід у робітничу їдальню. "Побачите, як харчуються робітники і які тут дешеві обіди".

Коли в означений час ми ввійшли в їдальню, там дівчина, боса, з підтиканою спідницею, якраз кінчала мити підлогу. Вона ж і кельнерка. Зніяковіла, бідняга, стала прохати вибачення за непорядок, але їм "сказано на третю, а це щойно друга сорок п'ять".

Їдальня мала дві кімнати, нас повели в меншу. Столи вкриті білими скатертями, а посередині стоять вазони. Зразу видно, що кімната для начальства.

До нас прийшла завідувачка їдальні, також стала прохати вибачення, що обід ще не готовий, але їх "пізно повідомлено про приготування".

Наші охоронці трохи зніяковіли. Ми ж мали їсти той самий обід, що й робітники, а тут побачили, що його спеціяльно готували для нас. Я тільки підсміхалась до Орлана, так і свербів язик сказати Птічкінові: "давольно шутіть!" ми не якісь там закордонні туристи, нас так легко не проведеш.

Хоч подали доволі багате меню, проте замовляв тільки Птічкін. Я підозрювала, що "вибрав" те, що замовив раніше. Обід був дуже смачний: український борщ і котлети зі свіжою городиною. Останнє - це люксус, в жодному міському ресторані не можна було взимку дістати свіжої городини.

Поки пообідали, було вже коло четвертої пополудні, а в їдальні ще не з'явився ні один робітник. Вона розмістилась на другому поверсі, і коли ми вийшли, то побачили, що під дверми і поздовж сходів робітники вичікують своєї черги ввійти всередину. Втомлені, понурі, вони дивились на нас вороже, ми були причиною затримки їхнього обіду. Птічкін не хотів, щоб ми побачили, що їдять робітники.

Поспіхом пропихали мене і Орлана серед юрби.

Возили нас на алюмінійовий завод. Ми знову попитали, куди відправляють алюміній. "Звідси відсилають його в брилках на заводи літаків у центральну Росію", - інформував нас екскурсовод.

У цьому зрусифікованому промисловому центрі важко було гебістам винайти бодай огризки українства, щоб нам його показати.