ТИСЯЧА ДОРІГ

Привели його, опісля мене до кабінету Птічкіна і залишили самих на хвилин п'ятнадцять, упродовж яких Птічкін зайшов ніби за чимось один чи два рази. Але ще поки нас залишили самих, відбулась словесна перепалка між Орланом і Птічкіним.

Орлан був зодягнутий у новий костюм, вже з нормальною довжиною рукавів, і я це вголос запримітила.

- Тепер большевики поробились буржуями, дивись, як порядно вдягаються, не так, як до війни. Ще й з мене хочуть зробити буржуя, - кепкував собі Орлан. Приглянувсь мені.

- Бачу, ти теж погладшала. Дають кращі харчі?

- Дають.

- Я спочатку підсміхався, думаючи: хоче МҐБ купити мене котлетами. Опісля подумав, що вони забрали від нас понад 20 тисяч карбованців, і тоді вже їв зі спокійною совістю. Ми й так не встигнемо їх з'їсти.

На його неприємний жарт, точніше - правду, відозвався вже поденервований Птічкін:

- Те, що вам дається, не має жодного стосунку до грошей, які ми від вас забрали, вони пішли в "государствєнную" касу. Зрештою, хіба це ваші гроші? Це народні!

- Народні, це правда, але народ нам дав їх. А ви за чиї гроші живете? Теж за податки бідного робітника і колгоспника. Навіщо тоді купуєте мені, що сидить у тюрмі, отакий одяг за народні гроші?

- Для держави це краплина, - на те Птічкін. Він уже був розсерджений і не приховував цього. Шпортаючись у бюрку, напоровся на одну з підпільних графічних відбиток.

- Вас би так запрягти, щоб більше такого не малювали, - злісно кинув. Він тримав у руках відбитку "Людей у ярма запрягли".

- Запрягайте, для нас це буде тільки честю, - відразу відрубав Орлан. Він теж розсердився. Тим разом я не стримувала Орлана, нехай каже йому, як хоче.

Врешті залишили нас ніби самих. Взявшись за руки, хвилину мовчали, лише гляділи на себе, говорили очима. Ми не знали, якими словами почати підслухувану мову і все таки сказати найважливіше.

- Як стоять наші справи, Василю? Що думаєш далі робити? - врешті спитала я.

- Вони думали, що їм так легко вдасться зловити Лемеша, - інформував мене Орлан. - Минулої осени висилали своїх на зв'язок до нього, але з того нічого не вийшло, він їм не попався. Тепер хочуть нав'язувати контакт із закордоном і висилати ніби від мене своїх кур'єрів. Я їм кажу, що не маю зв'язку, а якщо й колись думав висилати туди кур'єрів, то хотів з ними післати тебе. Вони нам не довіряють, тільки хочуть скористатись з моєї позиції.

- Я маю помогти їм тебе переконати, - гірко усміхаючись, дивилась йому прямо в вічі.

- Переконуй, - усміхнувся і він. Тоді вже поважно: - Нехай вони це роблять, не ти.

Побачення було коротке, однак ми встигли розповісти одне одному зміст розмов з начальниками, зорієнтуватись, куди вони ведуть, і також розказати про поїздки по місту. Він уже знав, що нас повезуть до Запоріжжя.

Другого дня досвіта повезли нас автом на летовище, призначаючи на охорону чотирьох конвоїрів. Летіли пасажирським літаком Київ - Дніпропетровське - Запоріжжя. Конвоїри постійно були біля нас, в їхній присутності важко порозумітись, однак нагода завжди знайдеться, якщо її шукати, і під час лету ми обмінялись словами декілька разів.

Біля мене сіли два дуже молоді військові старшини, вони їхали на відпустку до батьків у Запоріжжя. Один з них заговорив до мене, спитав, звідкіля я. Відповіла йому, що із Західньої України.

- А я ще з дальша, з того світу.

На потвердження "того світу" витяг пачку німецького шоколяду і вгостив мене та іншу жінку, що присіла біля мене. Мені виглядало, вона теж належала до нашої ескорти, її ніби принагідно зустріли охоронці на летовищі. Нам сказали, що це їхня знайома медсестра, яка також летіла до Запоріжжя. В літаку з нею заговорювали і в Запоріжжі помагали їй дістати номер у готелі.

У Запоріжжі на летовищі чекали дві "Побєди". Ними повезли нас до запорізької тюрми і примістили в ізоляторах. У тій тюрмі ми прожили близько десяти днів, точніше ночей, бо вдень нам показували досягнення радянської влади в галузі металевої індустрії. Побачені на власні очі чудеса повинні були нас переконати, наскільки злочинною була наша боротьба проти системи, яка піднесла Україну на вершок її індус-тріяльної могутности.

Запорізька тюрма заслуговує точнішої уваги, її згадую, як важку примару. Розміщена в підвалах, стара, ще з царських часів, горішні поверхи займала міліція. Тюрма була під зарядом обласного управління МВД, що мало в сусідстві новий триповерховий будинок. Начальник тюрми - з грубими рисами обличчя, постійно насуплений і надто зарозумілий у поведіці. Він був особистим приятелем Птічкіка. Вартові ходили з пістолями при боці, тоді як у київській тюрмі їх не носили.

З контори начальника повели нас коридорами в підвали. Моя камера була велика, але дуже низька, побілена сірою глиною чи, може, довго не білена і виглядала сіро. Долівка залита цементом, вгорі на зовнішній стіні - двоє маленьких заґратованих вікон, що виходили в прокопані ями. Денне світло прояснювало яму і трошки відбивалось у вікно. Попід вікнами проходила труба, що служила за огрівання. Грубі стіни до полиску були витерті, мабуть, рукавами та спинами в'язнів.