ТИСЯЧА ДОРІГ

Видно, начальство розщедрилося і заплянувало для нас справжнє святкування, бо після паради повели мене й Орлана в літній ресторан "Кукушка" (не "Зозуля"), розміщений у парку, з чарівним видом на Дніпро. Очевидно, щедрість мала принести їм свої плоди. По дорозі майор Петченко, що був між конвоїрами найстарший за ранґою, взяв мене під лікоть, і, сповільнивши ходу, ми пішли позаду всіх.

- Поговори з чоловіком, як він думає далі чинити? Прийшла весна, треба щось робити, якщо хочете вийти на волю.

Ось чому повели нас на параду...

Вийшовши з ресторану, я взяла Орлана під руку, і ми пішли тільки двійко. Розуміється, нас охороняли спереду і позаду.

- Як стоять справи? - спитала його.

- Далі намагаються дібратись до Лемеша, але починають говорити також про зв'язок із закордоном. З їхніх розмов бачу, що вони не думають тебе туди посилати, лишень хочуть, щоб я виготовив їм пошту, а вони вишлють своїх людей.

Наша розмова не пливла свобідно, про найголовніше говорили уривками, тоді, коли з гуркотом над'їжджав трамвай і неможливо було нас підслухати.

- Ти ведеш розумну лінію, - завважив Орлан. Опісля сказав мені, що весною і літом є ще домовлені запасні зв'язки з Лемешем, занотовані в його записнику. Він дуже журився наслідками.

У парках і на Хрещатику гомоніла святкова юрба, Київ веселився робітничим святом, а для нас маскарада закінчилася, відвели в камери. Коли по таких вилазках у місто за мною замикалась тюремна брама, мене щоразу огортало нестерпне почуття психологічної перестанови. Ходячи по людних вулицях і парках, я ні на секунду не забувала про мій статус в'язня, однак нераз почувалась так, наче б напилася міцного вина. Потім, коли заскреготав ключ у дверях камери, вивітрювався з голови хміль і я переставлялася в інший світ, де тижнями, місяцями та, певне, роками панувала гробова тиша. Кожний виїзд чи вихід поза тюремні мури спричиняв перестанову, і вона ставала все труднішою.

Опісля нас ще водили дивитись на свято 300-річчя "воссоєдінєнія" України з Росією. Воно було копією першотрав-невого святкування, з деякими відмінними транспарантами і додатковими представниками з Москви. Вони владно стояли в центрі трибуни, перед якою дефілювали "тубільці", радіючи й дякуючи "старшому братові" за оте возз'єднання.

27-го травня повели мене враз із чоловіком до міста. Не знаю, був це тільки сліпий випадок чи вони взяли до уваги те, що якраз випала річниця нашого вінчання. Опинившись за тюремною брамою, Орлан побажав мені "вийти на волю".

- Зумисне почекав, поки вийдемо за браму тюрми, хай моє побажання буде символічне, - тихцем додав.

Цього дня нас повели оглянути музей Леніна.

Я проходила по кімнатах музею і почувала, наче йшла слідами історії. Поверталася думками на кілька десятиріч, коли тут правила Центральна Рада і по тих кімнатах ходили вільні люди вільного народу. Треба ж було назвати якраз цей будинок іменем того, хто знищив нашу державу... Але й за те була вдячна долі, що в роковини нашого вінчання ми ставляли кроки саме тут. Згадала тих, які будували тоді нашу державу, опісля полинула душею до тих, що далі боролись за неї. В пам'яті зринуло наше вінчання в гурті повстанської родини, згадались усі друзі, сотні УПА, що нас охороняли під час вінчання. Воно все було зв'язане в моїй душі золотим ланцюгом спогадів, усе мало прямий стосунок до тієї святині. Я переживала історію мого народу, а до портретів Леніна та порозкладаних по кімнатах його проклямацій мені не було діла, вони лиш свідчили про окупацію.

Орлан не стерпів і шепнув:

- Тут була Центральна Рада.

- Хіба я не знаю?

... Наближалась дата зв'язкової зустрічі на лінії до Лемеша. Я знову стала хвилюватись, журилася, що робитиме Орлан. Ох, не хотіла б я бути в його становищі. Вже раніше, під час побачень, він сказав мені дату зв'язку, і я наполягала, щоб не писав від себе листа, бо Леміш йому довіряє і прийде їм прямо в руки. Тепер запримічувала по кроках, що його часто викликають, тоді як мене - лиш зрідка.

Аж ось за кілька днів перед датою зустрічі мене повели в кабінет слідчого і зарядили запакувати цидулку. Це Орлан написав до Лемеша і сказав їм, що я завжди запаковувала своїм способом його записки. Розуміється, тут хотіли, щоб не було найменших помилок, тож і доручили мені запечатати її.

Аж обімліла, коли це вчула. Навіщо ти ще й мене до того втяґуєш? Вже як писав, було собі й запечатати, в розпуці, гнівно подумала про Орлана. Взяла цього листа, і руки задрижали. З поспіхом розгорнула, хотіла бачити, що писав, однак далі двох слів "щасливо перезимував" не прочитала - Птічкін узяв його з моїх рук і склав назад:

- Тобі не треба читати.

Бачила, що лист коротенький, половина малого листка, записаного рукою Орлана. Запакувала його мовчки тремтячими руками. Яка вже різниця, лист і так піде, хто б його незапакував. Чому Орлан хотів, щоб я його запечатала? Таж це була неправда, що тільки я це робила. Він сам часто запечатував свої листи, навіщо давав мені знати, що не вистояв і написав?