ТИСЯЧА ДОРІГ

Тоді, коли нас повезли до Запоріжжя, з Києва післали до Насті жінку, ніби від мене, щоб забрала дитину. Мала вона сказати Насті, що я підшукала для нього іншу родину, там він буде ближче нас, і ми зможемо його відвідати деколи. Настя, однак, вперлася: не віддам нікому дитини. Якщо вона хоче його забрати, хай сама прийде по нього. Щоб не зчинити великого шуму з того приводу, КҐБ залишило Петруся на місці.

Отже, не ґєбісти змінили пляни, а мужня постава доброї, шляхетної Насті зберегла нам дитину.

Признались, що впродовж усіх тих років агенти пильнували Настину хату, надіючись, що я колись зайду відвідати дитину. Казали, Петрусь - розумний хлопчик, Настя його любить, як рідного сина, і гордиться ним. Хоч яка вона обережна, проте проговорилась до когось там, мовляв, не диво, що розумний, це "панська" дитина. Петрусь уважає її за свою матір, слухається, однак йому важко звикнути до Настиного другого чоловіка і все жаліється, що його тато помер. Він часто перебуває насамоті, Настя боїться пускати його між дітей. Тепер уже трішки краще, але ще минулого року був доволі дикий. Коли приїхали зробити з нього світлини (щоб показати нам), він утік на горище, заховався в кутку і навіть цукерками не вдалось його приманити. Це Настя, казали, навчила його ховатися, коли в хату заходив хто з адміністрації, міліції або ґєбісти. "Тепер уже не так боїться людей, пасе корову, вилізе собі на дерево і співає, як соловейко. Настя любить його дуже, так що назагал йому непогано живеться".

Шмагала стільки разів в одне й те саме болюче місце, здавалося, я вже задеревіла і не реагувала на їхні дорікання. Але коли слухала тепер їхньої мови, мені серце розривалося з болю. Сиділа поміж ними в авті та в думці важко проклинала їх за знівечені долі наших і всіх повстанців дітей. За те, гірко думала я, що наші діти ховаються по горищах від вас, що живуть залякані, самітні й з дитинства привчаються не довіряти людині, вас мусить зустріти заслужена кара.

Наші наглядачі плянували затриматися в Гаях поблизу Настиної хати під приводом, ніби попсувалось їм авто. Один піде до хати позичати викрутки чи молотка, а Петрусь, певно, буде гратись надворі. Вони приманять дитину ближче до авта, і ми зможемо його побачити. Нам було заборонено виходити з авта та хоч би словечком заговорити до нього.

Ми приїхали до села пізнім ранком і затримались на вигоні, недалеко Настиної хати. Двоє із них пішли до хати позичати приладдя, а двоє залишилися з нами в авті. Вернувшись, повідомили, що Петрусь у хаті й не виходить надвір, Настя не пускає.

Вони кілька раз заходили до хати, все за іншим інструментом, однак було очевидним, що Настя зумисне не відпускає дитини надвір. "То взуває його в черевички, то зашиває застяжку на сорочині, словом, коли ми тільки в хату, вона зразу займається ним".

Довго ми там чекали, і ніяк їм не вдавалось приманути Петруся, щоб підійшов і ми могли глянути на нього. З хати виходили по черзі Настя, її чоловік, Настин син і з подвір'я крадькома споглядали на авто.

Врешті гебісти звернулися прямо до дитини, щоб пішов з ними та забрав до хати викрутку, яку позичили до направи авта. Настя не мала вже як його затримати. З хвилиною, коли він наближався, гебісти, що сиділи обабіч, зловили мене за дві руки і, притиснувши до сидіння, не відпускали: "Тихо, ні слова", - нервово сказав тихцем один з них.

Даремне тримали мої руки... Я сиділа між ними, скам'яніла, психічно спаралізована їхньою присутністю, і дивилася крізь шкло авта на свою дитину, як на чудесну з'яву... Хоч діткнутись, хоч руку положити на нього, поки відійду, - умлівала серцем. Орлан сидів, мов заворожений, очей не відривав від дитини. Це вперше він побачив свого сина.

А Петрусь підійшов, став навпроти авта і присоромлено усміхається невинною дитячою усмішкою. Худенький, з ніжним круглим личком і великими карими очима. Голова покрита великою папахою, яка постійно зсувається йому на очі, й він раз-у-раз відсуває її.

- Як називаєшся? - спитав один з конвоїрів, що ходив до хати по інструмент.

- Петро.

Догледівши в авті жінку, Петрусь не відривав від мене очей. Вже відходив, та все ще оглядався на заднє вікно. А Настя весь цей час стояла в садку і слідкувала за дитиною.

Вся та з'ява тривала дуже коротко, мені було замало часу, щоб вийти з шоку і повніше, з більшою свідомістю сприйняти перше враження. На друге вже не дали часу.

Я мала б бути вдячною "органам" за те, що перед відходом на чужину дали нам нагоду поглянути на нашу дитину. Однак у мене не було жодних ілюзій щодо мотивів, якими керувалось КҐБ, проявляючи свою людяність. Ґебісти практично застосували макіявеллівську теорію: мета освячує засоби. Хто ж як не вони відбирали можливість мені й таким, як я, виховувати своїх дітей, змушуючи нас шукати для них притулку в чужих людей. А все ж... Іскорка вдячности за побачення тліла в душі. Образ худенького хлопчати з великою папахою на голові я зберегла на все життя.