ТИСЯЧА ДОРІГ

- Тепер тут нічого, але від сорок п'ятого до сорок сьомого туди проїхати не можна було, тут усюди панувала УПА. Панє, скільки вони побили людей з нашої "Безпєкі"! Всі оті згарища - це з часів, коли тут велась война. Не думайте собі, вони, ті упісти, завзяті були як холера! Всякий раз, коли я знав, що мусітиму проїжджати цими теренами, прощався з жінкою, бо йшов майже на смерть. Одного разу, під час обстрілювання нашої колони, в моїм авті вбили аж трьох. Я лиш один вирвався живим з-під куль. Пане, тут було пекло!

Петченко, що сидів поряд, поштовхував мене ліктем, посміхався, а коли ми висіли з авта, сказав, щоб шофер не чув:

- Ти могла б розказати йому більше. Ну, якби він знав, хто ти, напевне був би того не говорив.

З Ярослава ми поїхали поїздом прямо до Вроцлава. Там Саша вже приготував кімнату, винайняв її у бездітного подружжя, обоє партійні. Мене не показували господарям. У Вроцлаві ми затримались на кілька днів, поки Саша з Петченком монтували нам переправу через границю в Східню Німеччину. Одного дня вони забрали Тараса і поїхали кудись автом, не сказавши мені нічого. Через кілька годин повернулись і привезли з собою горілки.

- Вип'ємо за його батька, - наливаючи у склянки, Петченко кивнув головою в бік Тараса. - Він загинув тут під час боїв у вітчизняній, ми відвідали його могилу.

Після того Тарас бурмотів невдоволено: "Ляпає зайве". Я ставилась до нього дуже офіційно: призначили тебе, так іди, і не нав'язувала з ним балачок. Він, мабуть, вичував мою нехіть до нього, тому поводився дуже стримано в моїй присутності. Ніколи не проговорився нічим зайвим, не проз радив, хто він насправді, тільки неухильно придержувався завченої ролі підпільного кур'єра. Правдоподібно, в Києві впевнили Тараса, що найкращою запорукою його безпеки є те, що Орлан в їхніх руках і тому я його не прозраджу.

Саша був росіянин, мені сказав, що не знає української мови, отож говорив російською. З місцевим населенням комунікувався польською мовою. Вона була в нього скандальна, однак він цього не усвідомлював собі й був страшенно гордий своїм знанням. Назагал росіянам важко вимовляти польські слова, вони ніяк не можуть впоратися з "еув" та "оув". Коли треба було мені деколи заговорити до поляків, Саша щиро дивувався: "Тебе і впізнати не можна, що не полька!" А Петченка усвідомляв: "Тут культура інша, як у нас, поляки дистинговані. Бере, ось, жінка папіроску, а всі поблизу чоловіки готові прислужити їй запаленим сірником. Тут в руки цілують жінок. Але воно в них все фальшиве. Це лише зверхня оглада. Ось в руки цілують, а в поїзді не звільнять місця незнайомій жінці. У нас дома культура "глубшая".

Хоч там що Саша казав, він усе одно вже заразився західніми звичками, старався наслідувати поляків і "грав пана". Однак ще не повністю опанував це мистецтво, і часто воно виходило в нього так комічно, що Петченко, який був його давнім знайомим, реготав, перекривлюючи: "Дзенкуєм бардзо", - і кланявся до пояса. Вкінці так розізлив Сашу, що той вибухнув: "Какой ти настоящий дурак! Ти не спасобєн понять психологію етаво народа". Той, досягши свого, ще більше в регіт.

Петченко відлетів до Німеччини, щоб там наладнати маршрут, а ми втрьох доїхали поїздом до прикордонної місцевості Болєславець. Звідти пройшли лісами до річки Нісси, що становить польсько-німецьку границю. На час нашої переправи прикордонні застави були усунені з обох сторін.

Нісса - глибока річка, її треба було переплисти, а я плавати не вміла і хвилювалась напередодні переправи. Саша запевняв, що все буде гаразд, вони обоє притримуватимуть мене під руки.

Переправа відбувалась серед ночі. Ми вже допливли до середини річки, аж тут нас підхопив рвучкий струмінь і поніс з течією. Я відчула, що вони оба занервувалися, стали жвавіше пробиватись однією рукою, притримуючи мене другою. Нараз мною заволоділо підозріння: вони навмисне хочуть мене втопити і вислати далі самого Тараса. В паніці - як не крикну на все горло!..

- Тіше, - зашипів гадюкою Саша і грубо матюкнув, загубивши з люті всю польську культуру.

Що й казати, ніч була тиха, хоч маком сій, і своїм криком я могла стягнути увагу застави навіть з дальніших вишок. Нас могли б не тільки обстріляти, але й повбивати на річці.

На березі по німецькій стороні нас зустрів Петченко з ще одним типом, йому на ім'я було Ваня. Саша переплив сам один назад до Польщі, до своєї Варшави, набиратися ще більше культури, а ми четверо побрели прирічковими мокляками до шляху, де чекало на нас авто з шофером.

Ваня жив у східньому Берліні. Виглядав молодий віком, худорлявий, у сірому тренчкоті, модному капелюсі з великими крисами і замшевих мештах. Вони то якраз і надавались на росу і мокляки над річ кою. Всякий раз, коли застрягав, підносив ногу, як осою вжалений, і, прицмокуючи, з жалем оглядав свої елегантні мешти.

Тоді Петченко знов мене підштовхував і тихцем: "Замочить собі пан туфлі, ха-ха... Ти дивись яку він шляпу надів. От, що значить гнила буржуазія. Пора б його назад відіслати в Союз".