ТИСЯЧА ДОРІГ

Був уже полудень, коли ми повернулися до Тернополя. Завели нас у їдальню, думали замовити полуденок, а там нічого не залишилося, навіть хліба не можна було купити. Селяни, продавши набіл на базарі, самі закуповували в місті хліб.

Згідно з розробленими плянами, моя дорога на Захід повинна була починатися з Кременеччини, тож з Тернополя повезли нас до Кременця. По дорозі бачили, що на полях стоїть ще в копах багато залишеного збіжжя, воно мокло, псувалось... А в Тернополі важко було купити хліба.

З усіх знаних мені містечок найбільше Кременець виглядав, як Богом забута провінційна діра. В ньому вражав цілковитий брак життя і руху. Створювалось враження, наче містечко спало мертвим сном - і його мешканці, і вузенькі вулички з нерівними хідниками та маленькими згорбленими хатинками. Мабуть, таке містечко взяв собі за взірець Гоголь, коли творив свого знаменитого Ревізора. Рік тому ми квартирували побіч, у лісі на горі, обсервували його крізь делековид. Тоді він, опоясаний розкішними зеленими горами, сіяв, наче перлина. Радісно виблискував на сонці червоною черепицею дахів і здалеку манив до себе.

Ми задержались на ночівлю в готелі. Такому ж убогому, недоладному, як і інші хатинки. В тій порі не було в нім води. Готель також не мав їдальні, і ми, як і в Тернополі, не мали де поїсти. Завідувачкою в ньому була приїжджа росіянка, сердита, як оса, до нас ставилася так, наче б ми заїхали не до готелю, а вдерлися без дозволу в її хату.

Ще в тюрмі під час побачень ми з Орланом зуміли багато собі сказати, особливо тоді, коли водили нас вулицями по Києву і Запоріжжі. Тепер, коли нас повезли назад у Західню, дали ще більше можливостей порозмовляти без постійного стороннього втручування. Хотіли, мабуть, щоб я трошки розсмакувала волю, поки випустять цілковито зі своїх рук, а також давали нагоду побути з чоловіком тих останніх кілька днів. Ми підозрювали, що на київській квартирі та в готелях були вмонтовані підслухові апарати де тільки можна, тому були обережні в розмові. Про всякі організаційні справи говорили не в приміщеннях, а надворі.

- ... Сповню твоє доручення, розкажу про все, остережу їх і повернуся.

- Хай тебе Бог боронить, не роби цього. Ти мусиш вижити, може, ти єдиний живий свідок з останніх років. Мені й так нічим не поможеш... Влаштуй собі як можеш там життя...

- Такого не говори, це жорстоко. Яке ж мені життя там, коли ти й усі ви тут? Хто мене там зрозуміє?

- Свої тобі поможуть, - потішав мене Орлан.

Проте одного разу сказав у надумі: "А може... може, й не повірять тобі свої. Коли б таке сталося, тоді змобілізуй усі сили, щоб встояти. Витримала тут, тож не затрачуй свого капіталу, не згуби віри".

При кожній нагоді ми комуні кувались, нераз читали беззвучні слова з укладу уст або користувались пальцями рук.

У готелі нам призначили одну кімнату. Завтра ранком повезуть Орлана назад до Києва, мені ж дорога на Захід. Почавши від Львова, стільки дороги, а ще більше неймовірних переживань на один день... Хоч як смертельно були потомлені, ми й не думали проспати цю нашу останню ніч. Так багато мали ще сказати одне одному накінець, поки розійдемось на все життя, навіки.

Назавжди, навіки... Конвульсійне, безутішне ридання...

- Заспокійся, ну, годі..., воно й так краще, як могло б бути... - а грубі перлини сліз водночас скочувались також і по його сумному-пресумному обличчі.

На світанку, ледь засіріло у вікні, застукали в двері й наказали Орланові збиратися в дорогу.

... Ще каже мені якісь слова, пригортає, обціловує, але вже без сліз. Ми обоє наче скам'яніли - долі не змінити. Він поспіхом примкнув за собою двері, а я залишилася в кімнаті, спустошена, з порожньою душею. Стояла не знаю як довго і дивилася закляклим поглядом на зачинені двері, дивилася в нікуди...

***

Орлана конвоював до Києва Петченко із ще двома службовцями. Потім той же Петченко мав зустріти мене на польській стороні кордону і перетранспортувати через Польщу. Зі мною відходив ще один "зв'язковий", їхній працівник, якого називали Тарасом. Трьох працівників безпеки мали провести нас до польського кордону.

Того самого ранку ми також вибралися з Кременця в дорогу. Проїжджали переважно польовими дорогами, тримаючись траси, якою яг згідно з і скомпонованою легендою, повинна була просуватись. Заночовували в Бродах, Кам'янці Бузькій і Жовкві, що вже була перейменована на Нестерово. По всіх тих містечках кишіло прикордонними військами.

Перед в'їздом до Нестерова ми оглянули тільки що споруджений на полі пам'ятник Нестерову, в честь якого пере-названо Жовкву. Відкриття пам'ятника мало відбутися наступної неділі, і на параду обіцяли прилетіти представники аж з Москви. Тут у Першій світовій війні німецький літак зістрілив російсько-царський і при тому загинув літун Несторов. Тепер, отже, наслідники імперії вирішили звеличати пам'ять царського літуна, бож він "рускій человєк", і перейменували українське місто з польської назви на російську.