ТИСЯЧА ДОРІГ

Отими довгими зізнаваннями й розповідями я закінчила мою участь у визвольних змаганнях мого народу. Навіть фінал моєї боротьби позначився конкретними успіхами і душа в мене була спокійна, що свій обов'язок я сповнила до кінця. Я була свідома того, що мої свідчення - це свідоцтво нашої боротьби. Це я остання винесла на чужину, поза межі українських емігрантських партій, правду про неї. Своїми свідченнями перед американськими чинниками, обширними розповідями, які відзначались свіжістю подій, я наглядними фактами розкривала їм широчінь і глибину нашої визвольної боротьби і її вплив на народ.

Була ще одна моя заслуга, про яку мої компатріоти й не сказали мені зразу. Щойно по якомусь часі довідалася, що я врятувала життя групі людей, які йшли прямо в пащу КҐБ. Не знаючи справжнього стану на батьківщині, їх вже було приготовано скинути десантом в Україну, де повинні були нав'язатись з підпіллям. Після одержаних від мене інформацій десант скасовано.

Сокирою долі моє нове життя в Сполучених Штатах Америки було цілковито відрубане від мого минулого на батьківщині. Було воно настільки відмінним, що й неохота розповідати про нього.

З теплою вдячністю згадую прихильну поставу представників американського уряду. Вони віднеслись до мене з куди більшою увагою за земляка Лебедя, допомогли зробити перші кроки в новій країні. Без мого клопотання, самі оформили мені документи, дали привітно влаштоване помешкання. Щоб легше було мені знайти працю, затруднили жінку - професора університету для навчання мене англійської мови. У відносно короткому часі я могла спілкуватися з ними без перекладача. Мене запрошували до своїх домівок, особливо під час свят. Часто просили розповісти їм про мою батьківщину, звичаї, події, які там відбувалися. По якомусь часі допомогли знайти першу бюрову працю.

Спочатку жила у Вашингтоні, відтак одержала працю в місті Мілвокі, у штаті Вісконсин. З того часу вже сама стала заробляти на прожиток. Коли прийшла пора, з уряду допомогли мені одержати громадянство США.

Однак моє минуле було перепоною до зближення з людьми. Воно настільки мене різнило від світу, в якому я опинилася, що стало твердою стіною між нами, не давало зблизитись не тільки з чужими, але й моїми земляками. Я й надалі линула думками на батьківщину, жила цінностями, набутими у важкій боротьбі. Вони так глибоко врізьбились в душу, що стали невід'ємним елементом мого існування. Я вся була просякнута минулим і пам'яттю про залишених. Ради них добровільно відгородилась від довкілля.

Проте було одне задумане діло, яке тримало мене при житті. Цей задум я виношувала в серці крізь увесь маршрут, він вів мене на Захід провідною зорею. Я почувала, що доля недаремне привела мене, останнього живого свідка, у вільний світ. Вона наклала на мене великий обов'язок - зберегти пам'ять про нашу визвольну боротьбу, особливо її кінцевий період. Я мала все розказати і, більше того - записати.

Придбала письмову машинку, мапи територій, де перебувала, і зразу взялася записувати з плівки пам'яті все пережите - детально, рік за роком. Залишений мною світ і люди, і події, що розігравались, були яскраво свіжі в моїй пам'яті. В уяві ввижались обличчя моїх друзів, їхні усмішки, в вухах дзвенів їх голос. Ще відчувала вологість криївок, вчувалось шарудіння дерев під осіннім дощем, ще доносився тряскіт пальцями вартових у тюрмі... В таких хвилинах і годинах забувала сучасність. Ще раз переживала минуле, виливала його на папір і не спочила, поки не довела мою розповідь до кінця, поки не записала "посліднеє сказання".

Проминав час і згодом самотність ставала нестерпною. Поступово входила в громадське та церковне життя української спільноти в Мілвокі, стала активною в їх організаціях, писала статті до української і англійської преси, виступала з доповідями. В цій невеликій громаді я знайшла багато тепла і сердечности у відношенні до мене. З ними зжилася і багато з них залишились моїми вірними приятелями на все життя. Тут люди не були здеморалізовані політичними партійними незгодами, так характерними в тих роках у великих українських громадах. Відчували, свідомо й підсвідомо, що коли порізняться - пропадуть в чужому оточенні. Одначе ні перед ким не розкривала свого минулого, бо й серед моїх земляків я була білим круком. Коли з часом мене "впізнали" на принагідних імпрезах в Чикаго мої колишні друзі, воїни УПА з Закерзоння, я й із ними не вповні зблизилася. Спільні страждання - це основний елемент, що з'єднує людей. Мої друзі-закерзонці не пройшли зі мною найважчого і найдовшого підсовєтського періоду боротьби. Вони вже увійшли в матеріяльний світ довкілля і також включились в партійні міжусобиці. До тих міжусобиць підпілля в Україні ставилося крайньо негативно і таке ж ставлення було в мене.