ТИСЯЧА ДОРІГ

Перетривала тільки завдяки тому, що в тих фатальних хвилинах мого життя мене сторожили тіні їх усіх - живих і мертвих - і не допустили до божевілля. На мене дивився вимучений Орлан, усміхався босоногий син, глядів скам'янілими очима Птах, і сотні інших живим і мертвим зором прошивали мою душу, вимагали данини... Щоб зберегти про них пам'ять, я мусіла вижити - без оглядду на те, чи невірні Томи повірили мені, чи ні. Те, що не повірили, було не тільки моєю, але і їхньою трагедією - вони вже не знали справжньої України.

У незавидній моїй ситуації, на вимріяній "волі", я збирала рештки сил, щоб зліпити докупи черепки мого розбитого життя. Не переставала вірити, що прийде час і скептики переконаються у достовірності моєї місії. Якщо людина має за собою правду, та правда додає їй сили та зміцнює віру. Так і в мене було - "віра спасла мене". А коли дуже дошкуляла самотність, я витягала з торби потріскані на росах і болотах чоботи, розгортала продірявлену молями квітчасту хустину... Тоді всі вони, мої друзі, сходилися до мене в гості, вносили в мою хату запах сосни з Карпат, солодкаво-терпкий аромат зілля з кременецької поляни... Я не дам вам пропасти безслідно, запевняла їх, і втомлену душу огортав спокій, яким нагороджує людину свідомість того, що вона виконала свій обов'язок.

"Заспокійся, моє серце, бачиш, як багато залишилось".

ЕПІЛОГ

Не всі "тисяча доріг" були за мною, коли я опинилась у вільному світі. Ще прийшлося пройти крутими дорогами допитувань, складання зізнавань, спочатку перед закордонними представниками Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР), а вслід за ними - перед американською службою безпеки.

З Західного Берліна перевезли мене і "Тараса" до Мюнхена. "Тараса" примістили деінде і з ним я більше не зустрічалася.

Тим часом, повідомлені американською службою безпеки про мою появу, зараз же прилетіли з Америки на зустріч зі мною голова Закордонного Представництва УГВР Микола Лебедь і член того ж представництва Юрко Лопатинський.

На початку нашої розмови я зразу заявила Лебедеві, що прибула прямо з київської тюрми. Його реакція була така, наче б доторкнувся електричного струму: "З'їдять нас большевики!", - нервувався, вимірюючи кроками кімнату. Мені з першого дня стало очевидним, що його не так хвилювали трагічні вісті, які принесла з України, як їхня тут особиста безпека, дарма що опинились далеченько від поля бою, аж за океаном...

Наші довгі розмови, допитування, не завжди були спокійні. Деколи бурхливі й емоційні. Мені важко було знайти спільну мову з Лебедем, який ні одного дня не прожив під большевицькою дійсністю і цілковито не орієнтувавався в реальній політичній ситуації на батьківщині. У нього був вироблений свій стереотип України і нашої боротьби і він не хотів, а може й не був здібний його зламати. Не диво, отже, що все сказане мною видавалось йому неймовірним.

Коли Лебедь вислухав мою розповідь про нечувано важкі умовини боротьби, він так і мовив: "Це не може бути правдою, воно не вкладається в логіку". В дальших розмовах він прямо благав мене, щоб я "призналася", бо ж "задармо" мене не вислали за кордон. Мені не було до чого признаватися, і вислали мене зовсім не "задармо". КҐБ затримало собі безцінну заставу: мого чоловіка в тюрмі, сина на людях, батьків і всіх братів і сестер в тюрмах і на засланні. Для мене це була надто висока ціна, а для Лебедя такі ціни не враховувались. Я зорієнтувалася, що маю до діла не з глибокодумним політиком, як собі раніш його уявляла. До того ж, маючи жорстку вдачу, Лебедь не вмів прихилити собі людини. Вже з нашої першої зустрічі мені впадала в очі велика різниця між ним і керівними людьми, з якими була знайома в підпільній боротьбі. Ні ввічливістю, ні політичною думкою він не дорівнював до них. Куди легше було порозумітися з Лопатинським. Списуючи протокол переслухувань, йому деколи скапувала сльоза на папір і за цю сльозу я була йому вдячна.

Проте, помимо всіх перипетій допитувань, недовіри, Лебедь все-таки прийняв мої свідчення серйозно. Я переказала їм усі інформації, які передав мною Орлан, як рівно ж остерегла перед намаганнями большевицької агентури проникнути в їхнє середовище. Щоб не розкривати моєї карти, я наполягала, щоб "Тараса" відіслали назад, як було домовлено. Мабуть, пізньою осінню його, з відповідною поштою, скинули парашутом в Україну. Але в підготовці його висилки я вже не брала участи.

На тому, однак, не закінчились мої митарства. На початку 1955 року мене перевезли з Мюнхена літаком до Вашингтона. Мені прийшлось пройти ще одну ґрунтовну і психічно втомлюючу перевірку, ще раз складати зізнавання, списування протоколів - тим разом перед американською службою безпеки. Коли врешті вони повірили, що я говорила правду, американський уряд запропонував мені азиль. Я прийняла пропозицію, бо й іншого, кращого виходу в мене не було.