Трагедія в трьох діях

Сер Чарльз цілий вечір грав другу скрипку, і тепер його егоїзм починав брати гору. Це була сцена Великого Зречення, яку він так часто грав у найрізноманітніших драмах. «Облишити чужу дружину». «Зректися коханої дівчини».

В його голосі звучала бравурна легкодумність.

– Далі буде тільки гірше… тож іншого шляху немає. Молодість обирає молодість. Ці двоє створені одне для одного. Мені краще піти…

– То куди ж ви? – запитав містер Саттертвейт.

Актор зробив байдужий жест:

– Яка різниця? Будь-куди!

І вже іншою інтонацією додав:

– Можливо, поїду в Монте-Карло.

За мить, коли тонке чуття підказало йому, що остання фраза звела нанівець напруження попередніх, він додав:

– В серці пустелі чи в серці натовпу – яка різниця? По суті своїй людина самотня. Я завжди був таким – самітником…

Оце вже очевидно була фінальна репліка.

Він кивнув Саттертвейту і вийшов з кімнати.

Той підвівся і теж пішов до ліжка.

«Але це точно не буде серце пустелі», – подумав він, стиха посміявшись сам до себе.

Наступного ранку сер Чарльз страшенно вибачався перед містером Саттертвейтом за те, що мусить полишити містечко вже цього ранку.

– Не переривайте своїх відвідин, любий друже, я знаю, що ви збиралися до Гарбертонів у Тевісток. Вас відвезуть машиною. Я відчуваю, що мушу дотримуватися обраного курсу, не озираючись. Ні, озиратися не можна.

Сер Чарльз по-чоловічому рішуче розправив плечі, палко потис Саттертвейтові руку й передав його всемогутній міс Мілрей.

Та, здається, готова була впоратися з цією ситуацією так само, як і з будь-якою іншою. Її аж ніяк не здивувало раптове скороспішне рішення сера Чарльза. Саттертвейтові не вдалося нічого з неї витягти. Ані раптові смерті, ані раптові зміни планів не могли вразити міс Мілрей. Вона приймала все, що ставалося, як даність і намагалася владнати якомога ефективніше. Вона зателефонувала рієлтерам, розіслала міжнародні телеграми й почала діловито друкувати щось на машинці.

Містер Саттертвейт утік від цього гнітючого видовища на набережну. Він бездумно гуляв уздовж води, коли хтось схопив його ззаду за руку. Озирнувшись, він побачив бліду дівчину.

– Що все це означає? – розлючено запитала вона.

– Що «все»? – відказав містер Саттертвейт.

– Усі кажуть, що сер Чарльз збирається поїхати звідси, що він продає «Вороняче гніздо».

– Так і є.

– Він їде?

– Вже поїхав.

– О! – Еґґ відпустила руку. Вмить вона стала схожа на маленьку дитину, яку жорстоко скривдили.

Містер Саттертвейт не знав, що сказати.

– Куди він поїхав?

– За кордон. На південь Франції.

– О!

Він і досі не знав, що сказати. Бо в цьому точно було не лише поклоніння…

Відчуваючи жаль до неї, він прокручував у голові різні втішні слова, аж коли вона заговорила, шокувавши його.

– Котра з тих сучок це затіяла? – розлючено запитала Еґґ. Містер Саттертвейт витріщився на неї, широко розкривши рота від здивування.

Дівчина знову взяла його за руку й почала знавісніло трусити.

– Ви мусите знати, – кричала вона. – Котра з них? Сива чи та, друга?

– Люба, я не розумію, про що ви.

– Розумієте. Не можете не розуміти. Звісно ж це якась жінка. Я йому подобалася – знаю, що подобалася. Мабуть, одна з тих жінок теж помітила це того вечора й вирішила відбити його в мене. Ненавиджу жінок. Кішки вошиві. Ви бачили її вбрання? Тієї, із зеленим волоссям? Я від заздрості зуби стерла. Жінка в такому одязі завжди має фору – ви не можете цього заперечувати. Вона стара і страшна, як моє життя, справді, але яка різниця. Поряд із нею решта мають вигляд нечупарних незграб. Це вона? Чи це та, сива? Вона цікава, це одразу видно. У неї купа плюсів. І він називав її Енджі. Навряд чи це та прив’яла капуста. То це зеленоволоса хитруха чи Енджі?

– Люба, що за дивні ідеї у вашій голові? Він… ем… Чарльз Картрайт байдужий до обох цих жінок.

– Я вам не вірю! Принаймні він їм точно цікавий…

– Ні, ні, ні, ви помиляєтеся. Це все ваша бурхлива уява.

– Сучки, – вибухнула гнівом Еґґ. – Ось вони хто!

– Не варто вам вживати такі слова, люба.

– Я й гірші знаю.

– Можливо, нехай, але благаю, не кажіть так. Запевняю, ви все неправильно зрозуміли.

– Чому тоді він так поїхав?

Містер Саттертвейт прочистив горло.

– Я думаю, ем, він вирішив, що так буде краще. Еґґ пронизливо поглянула на нього.

– Тобто через мене?

– Ну, десь так, я гадаю.

– Тож він накивав п’ятами? Мабуть, я надто відверто показувала свої почуття. Чоловіки ненавидять, коли за ними бігають, хіба ні? Мама, зрештою, має рацію… Ви навіть не уявляєте, яка вона мила, коли говорить про чоловіків. Завжди в третій особі, така по-вікторіанськи чемна. «Чоловіки ненавидять, коли за ними бігають. Дівчина має дозволити бігати чоловікові». Ну хіба не прекрасно «дозволити бігати»? Звучить як своя протилежність. Взагалі-то Чарльз так і вчинив – побіг. Геть від мене. Він злякався. І біда в тому, що я не можу побігти за ним. Якщо я намагатимуся його наздогнати, він, певне, попливе на кораблі до закинутих берегів Африки чи ще кудись.

– Герміоно, – сказав містер Саттертвейт, – у вас серйозні почуття до сера Чарльза?

Дівчина нетерпляче на нього зиркнула.

– Звісно.

– А як же Олівер Мендерз?