Трагедія в трьох діях

– Ні. Перший я отримав невдовзі по тому, як сюди переїхав. Він наздогнав мене. В ньому вона розповідала новини і всяке таке інше. Я на нього не відповів… Хай йому, Саттертвейте, я не наважився на нього відповісти… Дівчина, звісно, не здогадується чому, а я просто не хотів виставляти себе дурнем.

Містер Саттертвейт прикрив рот, готовий всміхнутися, рукою.

– А що ж у цьому листі?

– Цей інакший. Це прохання допомогти…

– Допомогти? – Брови Саттертвейта здійнялися.

– Розумієте, вона була там, в тому будинку, коли це сталося.

– Тобто вона була свідком смерті Бартолом’ю Стренджа?

– Так.

– І що вона розповідає?

Сер Чарльз дістав з кишені лист. Він дещо повагався, потім передав його Саттертвейту.

– Краще самі прочитайте.

Містер Саттертвейт розгорнув аркуш з неприхованою цікавістю.

Любий сере Чарльзе, не знаю, коли Ви отримаєте цього листа, проте сподіваюся, що скоро. Я так хвилююся, я не знаю, що робити. Думаю, читаючи це, Ви вже знатимете з газет, що сер Бартолом’ю Стрендж помер. Власне, він помер точно так само, як і містер Беббінґтон. Це не може бути простим збігом – не може, аж ніяк не може… Я схвильована до смерті…

Послухайте, чи не могли б Ви приїхати і щось зробити? Можливо, це грубо прозвучить, але у Вас і раніше були підозри, яких ніхто не хотів чути, а тепер убито Вашого друга. Можливо, якщо Ви не приїдете, ніхто ніколи не з’ясує правди, а Ви можете – я цього певна. Нутром відчуваю…

І ще одне. Я хвилююся про одну людину… Він абсолютно до цього не причетний, я знаю це напевне, але все має дуже дивний вигляд. Ох, у листі я цього не поясню. Але чи не можете Ви повернутися? Ви б могли в усьому розібратися. Я знаю, що могли б.

Ваша кваплива Еґґ

– Ну? – нетерпляче запитав сер Чарльз. – Трохи уривчасто, так. Вона писала похапцем. Але що ви на це скажете?

Містер Саттертвейт повільно склав лист, даючи собі хвилину-дві подумати, перш ніж відповісти.

Він був згоден із тим, що лист був уривчастий, але не з тим, що його писали поспіхом. На його думку, кожне слово в листі ретельно продумали. Послання склали так, щоб зачепити самолюбство сера Чарльза, розворушити його лицарські якості та спортивні інстинкти.

І наскільки Саттертвейт розумів, це мало певний ефект.

– Кого, на вашу думку, вона має на увазі, кажучи «одна людина» та «він»? – запитав він.

– Мендерза, гадаю.

– То він там був?

– Виходить, що так. Не знаю чому. До зустрічі в моєму будинку Толлі не був із ним знайомий. Не розумію, чому він його запросив.

– А він часто запрошував когось пожити в себе?

– Він влаштовував такі великі прийоми три-чотири рази на рік. Зокрема завжди під час перегонів «Сент-Леджер».

– І багато часу він проводив у Йоркширі?

– У нього там був санаторій чи приватна лікарня, називайте як хочете. Він купив Мелфортське абатство (то стара будівля), відремонтував його і зробив на його території санаторій.

– Зрозуміло.

Містер Саттертвейт хвилину-дві мовчав. Потім промовив:

– Цікаво, кого ще він запросив.

Сер Чарльз відповів, що, можливо, в котрійсь із газет про це пишуть, і вони влаштували газетне дослідження.

– Ось воно, – сказав Картрайт.

Він прочитав уголос:

Сер Бартолом’ю Стрендж проводив свій традиційний прийом під час фестивалю «Сент-Леджер». Серед запрошених були: лорд і леді Іден, леді Мері Літтон-Ґор, сер Джослін і леді Кемпбелл, капітан і місіс Дейкез, а також міс Енджела Саткліфф, відома акторка.

Вони з містером Саттертвейтом перезирнулися.

– Дейкези та Енджела Саткліфф, – промовив сер Чарльз.

– Про Олівера Мендерза нічого не сказано.

– Подивімось іще в «Континентал дейлі мейл», – запропонував містер Саттертвейт. – Раптом там щось є.

Сер Чарльз проглянув газету. Раптом він напружився.

– Господи, Саттертвейте, послухайте: