Трагедія в трьох діях

Місіс Беббінґтон переїхала до невеличкого рибальського котеджу неподалік від гавані. Вона чекала на свою сестру, яка за півроку мала приїхати з Японії. Інших планів на майбутнє в неї не було. Котедж дивом виявився вільним, і вона зняла його на півроку. Вона почувалася занадто спантеличеною своєю раптовою втратою, щоб їхати кудись із Лумута. Стівен Беббінґтон служив парафіянам церкви Святого Петрока сімнадцять років. То були загалом сімнадцять щасливих мирних років, якщо не враховувати трагедії, пов’язаної зі смертю її сина Робіна.

У неї лишилися інші діти. Едвард перебував на Цейлоні, Ллойд – у Південній Африці, а Стівен був третім офіцером на борту «Анґолії». Сини писали часто й емоційно, але не могли ані прихистити матір, ані скласти їй компанію.

Марґарет Беббінґтон було дуже самотньо…

Але жінка не лишала собі багато часу на роздуми. Вона досі активно допомагала церкві – новий вікарій був неодружений – і проводила багато часу в невеличкому садку біля свого будинку. Для неї квіти були частиною життя. Вона якраз поралася біля них, коли почула, як відчинилися ворота, і, звівши очі, побачила Еґґ Літтон-Ґор і Чарльза Картрайта.

Марґарет не здивувала поява Еґґ. Вона знала, що дівчина з матір’ю мали невдовзі повернутися. Проте вона не сподівалася побачити сера Чарльза. Ходили чутки, що він поїхав звідси назавжди. В газетах були статті про те, чим він займався на півдні Франції, а в садку «Воронячого гнізда» стирчала табличка «Продається». Ніхто не очікував, що цей чоловік повернеться. А втім, він був тут.

Місіс Беббінґтон відкинула волося з розпашілого чола й сумно поглянула на свої брудні від землі руки.

– Не зможу потиснути вам руку, – сказала вона. – Краще займатися садівництвом у рукавичках, знаю. Я часом і намагаюся в них працювати, але завжди рано чи пізно знімаю. Деякі речі набагато легше відчути голими руками.

Вона провела гостей у дім. Крихітна вітальня здавалася затишною завдяки чинцевій оббивці. Там були фотографії та хризантеми у вазах.

– Я дуже здивована нашою зустріччю, сере Чарльзе. Я думала, ви назавжди покинули «Вороняче гніздо».

– Я теж так гадав, – щиросердно зізнався актор. – Але часом, місіс Беббінґтон, наша доля сильніша за нас.

Місіс Беббінґтон промовчала. Вона повернулася до Еґґ, але дівчина випередила її, заговоривши першою.

– Послухайте, місіс Беббінґтон. Ми не просто так прийшли вас навідати. Ми з сером Чарльзом маємо сказати вам дещо дуже важливе. Тільки… тільки… мені… мені не хотілося б вас засмучувати.

Місіс Беббінґтон перевела погляд з дівчини на сера Чарльза. Обличчя її посіріло й напружилося.

– По-перше, я хотів би запитати у вас, чи отримували ви якісь повідомлення від Міністерства внутрішніх справ, – поцікавився відвідувач.

Місіс Беббінґтон кивнула.

– Ясно. Тоді нам, можливо, буде простіше сказати вам те, що ми збираємося.

– Ви через це прийшли? Через ордер про ексгумацію?

– Так. Вам, певно, дуже важко.

Вона пом’якшилася, почувши співчуття в його голосі.

– Можливо, я не аж настільки проти, наскільки вам здається. Деяких людей дуже лякає ексгумація, але не мене. Земний прах нічого не вартує. Мій чоловік деінде, спочиває з миром там, де ніхто не може його потривожити. Ні, не це мене шокує. Мене бентежить жахлива думка про те, що Стівен, можливо, помер не власною смертю. Це здається абсолютно неможливим.

– Так, я розумію чому. Мені теж це здавалося неможливим. Тобто нам. Спершу.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я хочу сказати, що підозри промайнули в моїй голові ще у вечір загибелі вашого чоловіка, місіс Беббінґтон. Однак це здавалося чимось настільки неймовірним, що я відкинув цю думку.

– І я теж про це думала, – додала Еґґ.

– Ви теж. – Місіс Беббінґтон здивовано глянула на неї. – Ви думали, хтось убив Стівена?

Вона запитала з такою недовірою, що її гості навіть не знали, як вести розмову далі. Нарешті сер Чарльз узяв ініціативу в свої руки.

– Як ви знаєте, місіс Беббінґтон, я їздив за кордон. Коли я був на півдні Франції, то дізнався з газет, що мій друг, Бартолом’ю Стрендж, помер майже за таких самих обставин. Також я отримав лист від міс Літтон-Ґор.

Еґґ кивнула.

– Я була там, ви ж знаєте, гостювала в нього. Місіс Беббінґтон, усе було так само, як першого разу, – точнісінько. Він випив портвейну, змінився на обличчі, і… і… ну, усе закінчилося так само. Він помер за дві-три хвилини після того.

Місіс Беббінґтон повільно похитала головою.

– У голові не вкладається. Стівен! Сер Бартолом’ю – добрий і мудрий лікар! Кому треба їх убивати? Це, певно, якась помилка.

– Але ж пригадайте, поліція встановила, що сера Бартолом’ю отруїли, – сказав сер Чарльз.

– Тоді це якийсь ненормальний.

Чоловік вів далі:

– Місіс Беббінґтон, я хочу розібратися, хочу з’ясувати правду. І відчуваю, що не можна гаяти часу. Щойно розлетяться новини про ексгумацію, наш злочинець насторожиться. Тож заради економії часу припустімо, що ми знаємо, яким буде результат, – я думаю, виявиться, що ваш чоловік теж помер від отруєння нікотином. Для початку: чи знали ви чи він щось про використання чистого нікотину?