Читаем Тринадцять градусів на схід від Грінвіча полностью

Всі мої біди, як я тепер розумію, почалися з того вечора, коли в наш затишний будиночок увірвався Мак-Ллойд. Я не запрошував його до себе. Що спільного могло бути у мене з відставним майором контррозвідки, який до всього іншого встиг мені опротивіти ще в перші повоєнні роки, коли допитував мене про мою одіссею на Шпіцберген. Ще в сорок п'ятому він замучив мене дурними запитаннями про загибель нашого «брістоль-бофорта», його цікавило все, до найменших подробиць. Тоді я не розумів, навіщо йому все те, та пізніше наміри його прояснились і навіть дуже. Він подзвонив у суботу, і ми домовились зустрітися в клубі, проте Мак-Ллойд несподівано приїхав у наш дім того ж таки суботнього вечора. Вибачився. Пояснив, що справа повертається на зле і ця розмова, на яку він покладає великі надії, повинна відбутися між нами зараз або ніколи. Робити було нічого. Я запросив його до кабінету, Вів'єн не захотіла з ним зустрічатися. У неї було на диво тонке відчуття щодо джентльменів подібного гатунку. В кабінеті гість буквально упав у крісло, рвонув на шиї комірець з метеликом. Виходячи з цього жесту, він був на доброму підпитку. Одягався Стенлі без смаку, носив масивні золоті запонки, всипані дорогоцінними камінцями, обручки. Словом, всіляко підкреслював багатство, якого у нього не було.

На той час Мак-Ллойд уже був жонатий на Еліз, проте грошей ця жінка йому не принесли, хоч він і дуже на них розраховував. Як посаг за дочкою генерал Смайлз віддав поки що лише газету. Знамениту своєю безпринципністю «Івнінг міррор». Газета давала мізерний прибуток, а дядечко Гордон, на чиї капітали сподівався кожен, хто домагався руки Еліз, свої консервні комбінати вирішив не випускати з рук до останнього подиху. Злі язики говорили, що колишній майор контррозвідки, а нині редактор газети Стенлі Мак-Ллойд з допомогою якихось родичів у Мюнхені пробував відкрити прибутковий нічний заклад, проте ця «ініціатива» провалилась. Приїздив з Мюнхена його брат Отто Шлезінгер. Цей пан при гітлерівському режимі служив у охоронних військах СД, а після краху третього рейху перейшов на службу до американців. Я зустрічав його у тієї ж Елізи Смайлз, де він охоче розповідав про Мартіна Кребса, який загинув, як вам відомо, в тому літаку, що лежить тепер за вісімдесят шостою паралеллю, в тринадцяти градусах на схід від Грінвіча.

Мак Ллойд і Шлезінгер належали до одного роду, далекі їх предки чи то англійці, які осіли в Пруссії, чи пруссаки, що осіли в Англії, — завжди мали великі апетити, але ніколи не мали грошей. Колись вони писали свої прізвища через дефіс: Ллойд Шлезінгер і герб у них був спільний. Мак Ллойду завжди було гидко усвідомлювати себе голим королем, і він не гребував ніякими можливостями робити гроші. З цим він і з'явився до мене в той пам'ятний вечір.

«Ти знаєш, друже мій, — почав він, обмацуючи мене своїми нахабними очицями, — ми можемо з тобою заробити добрі гроші. Ти не здогадуєшся, про що я говорю?»

Я не розумів, до чого він хилить, і мовчав.

«Я кажу про «брістоль-бофорт». Про той злощасний бомбардувальник, на якому ви летіли з Мурманська в Лондон. У Глом-фіорді ви взяли на борт Мартіна… Мартіна Кребса! Так?»

«Це що, допит?»

«Ну, що ти. Спогади… Мартін Кребс, ти, мабуть, і не знаєш, був заручений з моєю Еліз. Так що якоюсь мірою я маю бути вам удячним. Якби ви не угробили того хлопця, я ніколи б не оженився на дочці генерала Смайлза. Як ти гадаєш, вона любила його?»

«Не знаю. З усіх інших питань мене вже допитували, а тому давай не будемо повертатися до цього».

«Доведеться, шановний. Справа в тому, що Мартін Кребс…»

«Я не бажаю про нього чути!» — сказав я, підвищивши голос.

«Але чому, чому ми з тобою такі дурні? — Він зірвався на рівні, забігав по кімнаті. — Чому два пристойних джентльмени не можуть домовитись? Адже гроші самі пливуть нам до рук, а ми…»

«Які гроші?» — спитав я, все ще не розуміючи, про що він говорить.

«Певне, я не вмію пояснити, у чому справа, раз ти мене ще не зрозумів… Добре! Там у машині сидить мій брат Отто. Він це зробить краще ніж я. Запроси його сюди і ти все зрозумієш».

Не встиг я заперечити, як він уже підійшов до вікна і зробив знак. Через кілька хвилин породі мною стояв Шлезінгер.

«Поясни йому, Отто… Поясни, а то він мене не розуміє».

«Сподіваюсь, ви вибачите нас за пізній візит, — сказав Шлезінгер, без запрошення вмощуючись у крісло. — Справа, яка змусила нас шукати зустрічі з вами, не терпить розголосу. Краще буде, коли наша розмова… Сподіваюсь, ви розумієте?»

Я заприсягнувся, що нічого не розумію, і попросив швидше пояснити, чим можу бути їм корисним.

«Я працював з Мартіном Кребсом в Балстаді. Правда, там я знав його, як майора Енке».

«Припустимо, але до чого тут я?»

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адское ущелье. Канадские охотники
Адское ущелье. Канадские охотники

1885 год, Северная Америка. Хелл-Гэп («Адское ущелье»), подходящее местечко для тех, кто хотел бы залечь на дно, скрываясь от правосудия, переживает «тяжелые времена». С тех пор как на близлежащей территории нашли золото, в этот неприметный городок хлынул поток старателей, а с ними пришел и закон. Чтобы навести порядок, шериф и его помощники готовы действовать жестко и решительно. Телеграфный столб и петля на шею – метод, конечно, впечатляющий, но старожилы Хелл-Гэпа – люди не робкого десятка.В очередной том Луи Буссенара входит дилогия с элементами вестерна – «Адское ущелье» и «Канадские охотники». На страницах этих романов, рассказывающих о северной природе и нравах Америки, читателя ждет новая встреча с одним из героев книги «Из Парижа в Бразилию по суше».

Луи Анри Буссенар

Приключения