Трохи пітьми

– Його для наркозу використовують, – додала вона, ніби це щось пояснювало.

– А я зможу ходити?

– Півгодини будеш смирна, як на операції. А далі ми підемо на танці.

Ми піднялися на пагорб навпроти пожежної частини неподалік від клубу. На пагорбі росли криві дерева. Кілька з них лежали повалені. По витоптаній траві й битих пляшках я зрозуміла, що тут часто люблять погуляти-посидіти.

– Бачиш? – Лорна підвела мене до цегляної стіни, проламаної в одному місці. – Пролом.

– Ясно, – сказала я.

Лорна скинула свій наплічник і попросила мені посвітити їй запальничкою. Поки я невміло світила, раз по раз обпікаючи собі пальці, Лорна намацала одноразові шприци, баночку каліпсолу, потім флакон одеколону, пакет із ватою. І почала процедуру, від якої мої кишки скрутило спазмом страху. Лорна націджувала у шприц розчин із флакона, а далі, збивши кульки повітря в ньому в один пухирець, випускала його разом із коротким струмінцем рідини назовні.

Коли два шприци були готові, я відчула: ще трохи – і я втрачу свідомість від хвилювання. Мене то облягали крижані хвилі жаху, то шпували гарячі бурунці збудження. Лихоманило.

Щоб якось собі зарадити, я розгледілася. З пагорба відкривалася панорама нічного Львова. Було холодно, я відчувала, що після безсонної ночі температура в мене вища нормальної.

– Чого ти так трясешся? – буркнула невдоволено Лорна.

– Страшно, – зізналася я.

– Наставляй дупу.

Я відхилила полу пальто і приспустила брюки, оголивши сідницю. Я була в стрінгах, і те, що Лорна це побачила, забивало подих.

Лорна вправним рухом протерла шкіру холодною від одеколону ваткою, і майже зразу я відчула укол. Щось туго впливло мені під шкіру, з'явилося відчуття розпертя. Лорна висмикнула голку і, притиснувши місце уколу ваткою, наказала розтирати, щоб не було синця. У повітрі висів нав'язливий запах одеколону, цей аромат мав би імітувати свіжість, однак зараз виражав крайнє напруження. «О Боже, о Боже, що зараз буде?» – гупало в мені. Хвилювання було таким сильним, що здавалось, я зараз пущу гарячим по ногах.

Тим часом Лорна закінчила із собою, заправилась (я теж заправилась і застібнула пальто на всі ґудзики). Лорна сіла на поваленім дереві. Засмалила мою цигарку і жестом запросила мене сідати поряд.

Намагаючись не замазати пальто, я вмостилася біля Лорни. По тому, скільки уваги й зусиль я приділила таким простим рухам, я збагнула, що мене взяло. В горлі з'явився незнайомий присмак. Навіть не присмак, а щось середнє між вібрацією й відчуттям жару. Я вдихнула дим від Лорниної цигарки, і мене ледь не вивернуло. Я спробувала векнути, але шлунок був порожній.