Читаем Трохи пітьми полностью

Лорна буркнула щось типу: «Заїбало, блядь» – і зробила музику гучніше. Чомусь мені стало страшно.


– Карочє, є борщ. Є гречка. Є консерва, – вона витягнула з холодильника у зворотному порядку консерву ставриди, банячок з гречкою і борщ. – Зроби з цим щось.


Я поставила борщ грітися і спитала, де можна переодягнутися у щось хатнє.

Лорна повела мене вузьким коридорчиком до своєї кімнати, торкаючись по ходу різних дверей і бурмочучи: «Тут ванна. Тут параша. Тут Машка спить. Туда не ходити. Тут моя кімната». Я опинилася у захаращеній комірчині, посеред якої стояло старе пружинне ліжко з неприбраною постіллю. Підлога була завалена книжками, компактами й касетами впереміш із брудним (або майже) одягом, скрученим у клумки. З дешевої люстри звисала якась химерна «прикраса» з капронових пляшок. Я встигла побачити ще щонайменше дві зігнуті пластикові пляшки, з яких безумовно курили драп.


– Дати тобі одяг? – спитала вона.


– Не треба. Чому в тебе такий безлад?


Лорна змовчала і тільки дивилася, як я переодягаюся. Від тьмяного світла в цій хаті мені почали боліти очі й голова.

Атмосфера квартири давила на мене. Хоча магнітофон на кухні грав майже на повну гучність, мені здавалося, що він звучить десь дуже далеко і не здатний збовтати цю в'язку тишу, на яку, мов на липучку для мух, падали і залипали звуки. Поки я переодягалася, Лорна стояла поруч, підперши стіну, й дивилася на мене спідлоба. Я дещо демонстративно скинула трохи тіснуватий ліфчик і повернулася до неї. Нібито роздивлялася, де лицьовий бік футболки. Нібито це нічого не означало.


– Тобі подобається дивитися на мене? – спитала я з напускною грайливістю, тому що насправді мені було дуже незручно під її поглядом, що ковзав по моєму животу, по персах, по шиї.


Лорна змовчала. Поки я одягала футболку, вона озвалась, передражнюючи мою фальшиву інтонацію:

– Тобі подобається прикидатися дурочкою?


У грудях запалала образа. Я відчула, як червонію. За кого вона мене має?


– Чому ти все тримаєш в собі? – спитала вона після ще одної паузи.


Я відчула, що на мене психічно давлять. Сіла на край ліжка, стримуючись, щоб не розплакатись. Я йшла до неї, як до коханої людини, а вона зі мною…


– Ти не можеш бути щирою. Ти фальшивка, – сказала вона.


– Іди нахуй, – не втерпіла я і враз відчула, як стало легше. Між нами спалахнув контакт, і напруженість з боку Лорни зменшилась. Пітьма, що наповзала на нас із тьмяного світла кімнати, наче відступила.

На кухні ми мовчки їли борщ. Я думала собі, що для Лорни важливим поняттям був «контакт». Я часто чула від неї це слово в дуже різних випадках. Фактично, вона завжди керувалася «контактом», пливучи у людському морі, без жалю посилаючи нахуй усіх, з ким у неї цього «контакту» не було. Контакт – це щось особливе у стосунках, тонкий момент взаємної довіри. Людям, з якими в неї контакт, Лорна давала певного роду аванс на спілкування. Лорна казала, що зі мною в неї контакт і вона «відчуває мене». Інакше ніколи б не запросила сюди, на квартиру. Лорна справді тонко відчувала мене. Вона відчула, що я була несправжньою в своєму недоречному кокетстві. А коли я повелася спонтанно, послала її, вона вибачила мені. Тому я знову подумки настроювала себе бути відвертою, без штучності. По-справжньому і глибоко.

Однак мені хотілося, щоб не я одна була такою відкритою. Я хотіла, щоби ми з Лорною могли спілкуватися нарівні. Коли ми сіли пити каву, я попросила її:


– Розкажи мені про своїх дівчат. Йостек казав, у тебе їх було кілька.


Але Лорна була якась не та. Вона тільки махнула рукою і скривила міну, буркнувши:


– Не хочу.


Щось її турбувало, вона ніби дослухалася до чогось…

Коли я почула, як у коридорі скрипнув паркет, мені по шкірі продер мороз. Стало лячно. Лорна дивилася на двері в коридор. Здавалося, її вуха ворушаться майже так само, як у кота, що насторожено вдивлявся туди ж.

Тепер скрипнув паркет у сусідній кімнаті. Там хтось був.

З крана дзюрчала вода. Я його швидко закрутила. Прибрала гучність у магнітофоні й стала прислухатися, чи не почується той звук знову. Лорна дивилася тепер на мене.


– Хто там у тебе? – спитала я, відчуваючи, як наростає в грудях страх.


Лорна мовчала.

У квартирі ще більше потемніло, стало майже так сутінково, як буває, коли от-от знепритомнієш.

Знову щось шаркнуло в кімнаті за стіною і скрипнула підлога.


– Це миші в тебе… – почала я з полегшенням, аж коли знову рипнуло, на цей раз твердо. Як від поступу важкого чоловіка. У мене заворушилося волосся. Лорна вхопила мене за руку і стиснула так сильно, що я ледь не закричала. її губи напружились, вона незмигно дивилася на дверний отвір.


– Дай звук в магнітофоні, – процідила вона крізь зціплені зуби.


Але мене мов паралізувало. Магнітофон стояв за метр від мене, та я боялася потягнути руку до нього, боялася відірватися від Лорни. Тут я побачила у віконній шибі віддзеркалення порожніх коридорних дверей, і це налякало мене більше, ніж аби я там вгледіла чиюсь постать. Я пискнула й притиснулась до Лорни.


– Сука, блядь, Жанка, включи звук в магнітофоні, дура йобана, блядь…


Перейти на страницу:

Похожие книги

Рыбья кровь
Рыбья кровь

VIII век. Верховья Дона, глухая деревня в непроходимых лесах. Юный Дарник по прозвищу Рыбья Кровь больше всего на свете хочет путешествовать. В те времена такое могли себе позволить только купцы и воины.Покинув родную землянку, Дарник отправляется в большую жизнь. По пути вокруг него собирается целая ватага таких же предприимчивых, мечтающих о воинской славе парней. Закаляясь в схватках с многочисленными противниками, где доблестью, а где хитростью покоряя города и племена, она превращается в небольшое войско, а Дарник – в настоящего воеводу, не знающего поражений и мечтающего о собственном княжестве…

Борис Сенега , Евгений Иванович Таганов , Евгений Рубаев , Евгений Таганов , Франсуаза Саган

Фантастика / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Альтернативная история / Попаданцы / Современная проза
Армия жизни
Армия жизни

«Армия жизни» — сборник текстов журналиста и общественного деятеля Юрия Щекочихина. Основные темы книги — проблемы подростков в восьмидесятые годы, непонимание между старшим и младшим поколениями, переломные события последнего десятилетия Советского Союза и их влияние на молодежь. 20 лет назад эти тексты были разбором текущих проблем, однако сегодня мы читаем их как памятник эпохи, показывающий истоки социальной драмы, которая приняла катастрофический размах в девяностые и результаты которой мы наблюдаем по сей день.Кроме статей в книгу вошли три пьесы, написанные автором в 80-е годы и также посвященные проблемам молодежи — «Между небом и землей», «Продам старинную мебель», «Ловушка 46 рост 2». Первые две пьесы малоизвестны, почти не ставились на сценах и никогда не издавались. «Ловушка…» же долго с успехом шла в РАМТе, а в 1988 году по пьесе был снят ставший впоследствии культовым фильм «Меня зовут Арлекино».

Юрий Петрович Щекочихин

Современная русская и зарубежная проза