Трохи відчайдушної слави

Виникли крапки світла, величезна дрейфуюча спіраль, зближені хмари густо осілих галактик, випадкові кольорові точки для далеких світів. Кіра вигукнула від жахливого розчарування, коли впізнала форму майоди, багатьох світів цивілізації маджо. Вона бачила це раніше. Усе було так само, як у печерах Хризотеміди, де Аві вбив тисячі тисяч світів.

І це повторювалося знову. І знову Кіра нічого не могла зробити. Так багато людей, і не було навіть причини, навіть божевільної справедливості Аві. За цим не було нічого, крім злоби Джоле. Так багато людей, знову і знову. Чотирнадцять мільярдів людей, двадцять трильйонів маджо, цілий всесвіт живих істот. Так багато.

Ісо взяв її за руку. Його сірувата шкіра була прохолодною.

“Вибач”, - сказав він. «Валькірі, вибач. Цього разу мало бути краще. Мені дуже шкода».

«Чи можете ви зупинити це?» — сказав Кіра, спостерігаючи, як гаснуть вогники. Не-Аві, хитаючись, відійшов від Джоле. Він сидів і дивився, а в його окулярах відбивалася смерть світів. Вона не могла прочитати його вираз.

«Мене знову заблокували», — сказав Ісо. «Я ніколи не знав, що роблю. Я ніколи не знав».

Кіра схопила його на руки. Він вражено зашумів. Вона трималася. «Маджо не обіймаються?» сказала вона.

«Мені шкода», — знову сказав Ісо.

«Мені теж шкода», — сказала Кіра. «Я хотіла щось змінити». Вона хотіла все змінити. Було вже майже темно. Вона чула дихання адмірала Джоле, яке перетворилося на хрипи виснаженого тріумфу.

Ісо подивився на неї сяючими очима. «Ти б зробила це знову?» сказав він.

«Що?» — відповіла Кіра не на слова, а на дивне дзижчання його голосу, ніби говорила більше ніж одна особа.

«Ти зробиш це знову», — повторив Ісо, і кімната затремтіла й знову стала неймовірно далекою та порожньою. Луною відлунало останнє слово: знову… знову… знову…

“Ісо!” — сказала Кіра, бо вона раптом залишилася сама. «Клео! Магі!»

Вона знала це місце: його порожнечу, слабкість. Коли вона подивилася на себе, на ній був не той зручний одяг, у якому вона залишила Гаймер, а парадна уніформа Валері Марстон, лейтенанта терранського експедиційного флоту з золотими ґудзиками. Вона скривилася. «Як ти думаєш, що ти робиш цього разу?»

Я впевнена, - сказала Мудрість, - я приймаю рішення.

Цього разу маджо мав обличчя Ісо, а не Леру. Худе тіло Ісо матеріалізувалося в темряві, одягнене в мантії, яких Кіра ніколи не бачила, щоб їх носили маджо, шари яскравого синього та золотого, які виявляли тонкі відтінки тепла на сіруватій шкірі. Але це був не Ісо. Вона не обманювалася ні на секунду. Сріблясті очі Мудрості без зіниць були старі, глибокі і мудрі.

Валькірі, сказав маджо.

«Що?» сказала Кіра. Коли більше нічого не було, вона сказала: «Тепер ти приймаєш рішення? Для цього знадобилося лише двадцять трильйонів маджо, які померли двічі…

Такий результат передбачив Леру Іхенні Тан Ї, перед тим як вони вибрали знищення рідного світу людей.

«Це має назву», — сказала Кіра.

Земля. мені шкода Землю.

«О, вибачте», — сказала Кіра.

Так, сказав маджо, який носив обличчя Ісо. Мені завжди було шкода. Валькірі, я поставив тобі запитання. Ви б зробили це знову?

«Так!» сказала Кіра. «Ні! Я не знаю, яка з цього користь, якщо все закінчується лайном, що б я не робила? Можливо, у цьому немає сенсу. Не дивно, що маджо вважали, що вони прокляті». Вона задихалася. Вона не знала, коли почала плакати. Як по-дурному. «Так, звичайно, звичайно, я б зробила це знову. Я не збираюся зупинятися».

Валькірі, наполегливо, тихо сказала Мудрість. “Дуже добре.”

«Ти знову змусиш мене вибрати момент? Для чого? Хто б це виправив? Можливо, мені варто повернутися до того часу, коли вас будували, і не допустити цього. Ні Мудрості, ні майоди, ні… — Вона замовкла й витерла обличчя. «Відпусти мене. Поверни мене до інших».

Я не прошу вас вибирати.

Я роблю вибір.

«Що?» Кіра закричала. «Ні! Що ти робиш? Я хочу…”

— повернутися у світ, який створила вона сама, у світ, де адмірал Джоле і Провидіння правитимуть людською імперією, яка існуватиме вічно? Так: тому що це був всесвіт із Землею в ньому, всесвіт з Лізою, яка працювала в клініці на станції Гаймер для її дослідницької стипендії, з лейтенантом Клео Альварес, і командиром Урсулою Марстон з Самфіри; світ, де Кіра мала майбутнє та сім’ю, світ, де Магі був живий. Це повинно було щось означати. Де мало значення, що Кіра врятувала світ. «Відправ мене назад! Дозволь мені…”

 

ЧАСТИНА V

ВІКТРІКС

 

«…іди!»

 

Людство — войовничий вид.

Це було очевидно задовго до того, як ми зіткнулися з цивілізаціями майоди. Були й інші земні види, які вели поведінку, яку ми можемо зрозуміти як війну, — мурахи, деякі людиноподібні мавпи, — але жоден не з такою частотою, ентузіазмом і майстерністю. Історія людських інновацій — це багато в чому історія знарядь війни — стремена, луки та стріли, гармати, рушниці, ядерні ракети. Для багатьох видів майоди ця мілітаризована історія технологічного прогресу є нічим іншим, як жахом. (Багатьох, але не всіх. Люди не єдині войовничі розумні люди у Всесвіті, хоча маджо вважають нас одними з найбільш небезпечних.)