Трохи відчайдушної слави

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

ПОЧАТОК

Високо на орбітальній оборонній платформі над блакитним світом, якого вона ніколи не знала, Кіра здригнулася, коли бойові сигнали, що надходили до неї через маску, заповнили краї її зору. Зелене субреальне світло мерехтіло по краях світу. Вона була оточена підбитими снарядами мажорних винищувачів, одна, останній солдат, що стояв на ногах. Над головою мерехтіла гігантська приманка крейсера Мудрості, за якою ховався дротик, що вбивав планети.

Судний день.

Ні, ні, знову… ні.

«Як це допомагає!» — крикнула вона в порожнечу. Вона була над небом. Поза відблисками битви була лише чорна ніч космосу. «Як це допомагає не робити те саме знову і знову і ніколи…»

Вона рухалася, коли кричала. Її тіло, яке пробігло Судний день сотні, можливо, тисячі разів, знало наступні кроки, як танець. Рука Кіра вже тягнулася до її стрибкового хака. Залишилося два заряди. Дротик був усе чіткішим і чіткішим. Її бойові сигнали все ще не вловлювали його в безладі сигналів з крейсера, але її очі чудово знали його тонку смертоносну форму.

Вона опустила руки на боки.

Чотирнадцять мільярдів людей.

«Вони вже мертві», — сказала вона до нікчемності, до Мудрості, до Судного дня. «Вони давно померли. Це не моя вина. Я навіть не народилася. Я не можу… — Вона задихалася. Бойова маска вихоплювала її сльози, коли вона їх плакала. «Я більше не можу цього робити».

Тоді вона більше нічого не робила. Вона стояла і дивилася. Вона повинна була кричати всередині, вона повинна була битися, але щось у ній було холодним і мертвим. Смерть одного світу, смерть тисяч, чотирнадцяти мільярдів людей, двадцяти трильйонів людей, яка різниця? Аві зі зламаною шиєю, Аві, який чепуриться після схвалення адмірала Джоле, Магі, мертвий від нещастя або Магі тікає, щоб битися за маджо, вираз обличчя Клео, коли вона говорила про свого батька, Ісо, який подивився на Кіру й сказав - нестримна…

«Мене можна зупинити», — сказала Кіра. «Подивіться на мене. Я зупинилася».

Вона присіла, обхопила себе руками й заплакала, а десь далеко під землею помирала знову — знову — знову.

І агоге зупинився.

Кіра почула, як його глибоке дзижчання пом’якшилося й затихло, коли вона відкрила очі на знайомі сірі стіни з пластику. Вона подивилася на свої руки — це були її власні тонкі руки в шрамах, а не ситі округлі руки Вал. У неї боліло всередині, боліло десь навколо діафрагми, і їй було важко перевести подих. Її обличчя було ще мокрим.

«Валькірі», — сказав голос. Вона підвела очі.

Дядько Джоле стояв над нею, і на його знайомому обличчі був вираз глибокого співчуття. Це був її дядько, а не адмірал. Він знову став виснаженим, його обличчя було зморщеним, а його очі були зрозумілими. Він простягав руку.

Кіра сковтнула. Вона не знала, що сказати.

Вона взяла запропоновану руку. Вона побачила, як Джоле здригнувся, коли він сперся на хвору ногу, щоб підняти її вагу. Вона встала. Він відпустив і поклав руку їй на плече.

«Іноді ти мене вражаєш», — сказав він.

Кіра нічого не сказала. Він якусь мить дивився на неї. Його друга рука піднялася до її обличчя. Кіра здригнулася, але він дуже ніжно витирав вологу під її оком. Кінчики його пальців на її обличчі були холодними.

«Не потрібно соромитися», — сказав він. «Це правда. Судний день не був вашою боротьбою. Це була моя проблема. Ми були тими, хто підвів тебе, Валькірі. Але діти Землі живі».

Кіра важко сковтнула. «І поки ми живі, — спромоглася вона сказати таким тонким голосом, що не нагадував її власний, — вороги боятимуться нас».

Джоле посміхнувся їй. Було правильно це сказати. «Я пишаюся тобою, Валькірі», — сказав він. Він все ще тримав її за плече. Кіра хотіла, щоб він припинив її торкатися. Більше всього вона хотіла, щоб він припинив її торкатися.

Вона запам’ятала це; як він увійшов, посміхнувся і сказав їй, що пишається, а потім почався розподіл у її групі. Вона подивилася на нього, його добрі очі, його легку посмішку, його масивне солдатське тіло. Вона відступила, щоб він більше не торкався її. Такого ніколи не було з Магі, подумала вона. І мова ніколи не йшла про результати тренувань. Не мало різниці, що хтось із нас робив. Ти завжди збирався дати йому Страйк і відправити геть. Ти завжди збирався віддати мене в Розплідник.

Ти вбив мою матір і сказав нам, що вона була молодшим офіцером, в той час як вона була командиром Віктрікса. Ти змусив мою сестру спати з тобою. Вона була трохи старша за мене зараз, коли взяла твого сина — свого сина — і втекла.

У Кіри не було зброї. Її польовий ніж розчинився разом із рештою симуляції агоге. Він, звичайно, був озброєний. Він чекав ворогів всюди. Зрадники і п’ятиколонники. Вона дуже чітко пам’ятала величезне задоволення, яке відчувала, намагаючись вдарити адмірала Джоле в око. Адмірал Джоле навіть не був ним. Просто відображенням. Просто якесь інше життя, яке міг би прожити цей чоловік, яким вона захоплювалася - з усім, чим він був.

Вираз його обличчя став різким. Вона видала свої думки? Він добре читав людей. Він мав це робити, щоб зігнути їх так, як він хотів. Кіра сказала: «Вибачте, сер».