Трохи відчайдушної слави

У неї не було зброї. Вона роками тренувалася, щоб вихопити головну зброю у імітованих ворогів і повернути її проти їхніх творців, але вага цієї булави робила таку перспективу абсурдною. Вона сумнівалася, що зможе навіть підняти її.

«Хто це?» — зажадала вона.

Аві відповів: «Орки».

Це нічого не значило. Кіра знову подивився на речі. Вони висіли під аркою. Під час пробігів дванадцятого рівня, до яких Кіра звикла, у вас не було моменту для роздумів.

Принаймні в жодного з них не було нічого її діапазону.

Поки вона думала, маленький підняв шматок органічного матеріалу й почав розкручувати його навколо своєї голови. Тіло Кіри рухалося швидше, ніж її мозок. Вісім ворогів, а вона була без зброї: коли камінь з пращі пролетів через простір, де була її голова, вона вже бігла.

Кіра бігла між стінами з гладкого білого каменю та під блискучими білими арками, а вороги бігли за нею. Неважливо, як швидко вона рухалася, вони залишалися на тій самій відстані: достатньо далеко, щоб їхня важка зброя не торкнулася її, достатньо близько, щоб, якщо вона перестане рухатися, з пращею виникла нова проблема. Час від часу камені трощили кам’яні стіни навколо неї, але прицілювання, здавалося, не надто вдало поралося з рухомою ціллю. «Для чого це, до біса?» — крикнула вона в повітря.

«Ви не проти? Я працюю, — сказав Аві. «Про те, про що ти мене просила, якщо пам’ятаєш».

«Мені потрібна зброя!»

«То знайди її. Ти не дуже в цьому розбираєшся?»

Кіра закрила рот, зупинивши слова, які вона хотіла сказати, і озирнулася, поки бігла. Міські бойові сценарії зазвичай були повні цивільних, але в цьому білому місті не було нічого, крім Кіри та абсурдних монстрів Аві.

І стіни. Примітивні білі кам’яні стіни, з тріщин яких осипався розчин. Кіра могла дістатися від Сонтрекер у верхній частині станції Гея до Дрилла унизу менш ніж за п’ять хвилин. Вона заскочила за ріг, щоб дати собі кілька додаткових секунд поза полем зору монстрів, і підстрибнула.

Камінь був холодним під її руками, але вона дерлася виступами. Вона похмуро усвідомлювала пращу — вона була набагато легшою мішенню, піднімаючись по вертикалі, ніж коли вона буде фігурою, що бігла на дальньому кінці вулиці. Вона почула, як орки вибігли з-за рогу внизу й почали говорити. Вони розмовляли бурчанням, але розгублений тон був чітким.

Вони помітили її, коли вона була майже на вершині. Підкинутий камінь врізався в стіну біля руки Кіри, коли вона підтяглася до парапету й перекотилася через край. Вона присіла з іншого боку, важко дихаючи.

Небо над головою все ще було насичено-синім. Кіра відкинула голову назад і якусь мить дивилася, поки її легені напружено шукали повітря.

Вона була на плоскому даху з деякою подобою саду. Там були діжки з землею овочами, що росли в них, і купа дерев’яних ящиків біля дверей, які вели до того, чим ця будівля мала бути. Житлова площа, можливо. Кіра сидів навпочіпки біля парапету, краще це прикриття, ніж нічого. Чи могли ці речі піднятися за нею? Вона досі чула, як вони рохкали на вулиці, тому, можливо, ні.

«Навіщо вам це робити?» — запитала вона, коли в неї вистачило подиху, щоб заговорити. «Це марна трата ресурсів станції».

«Навряд чи. Агоге постійно споживає енергію незалежно від того, для чого ви його використовуєте».

«Це ресурс станції».

«Час для відпочинку — це ваш власний час, такі правила. Хіба ви проти правил? Ви виглядаєте як тип правил». Аві звучав весело. «Ти на даху, га? Я поставив це на легкий рівень, тому вони надто дурні, щоб підніматися, але погана новина для вас полягає в тому, що зрештою вони знайдуть сходи. У тебе вже є зброя?»

«Я розумію, у вас це добре виходить. Ви могли б створити щось значуще», — сказала Кіра. «Ви можете будувати речі, які насправді потрібні нашим солдатам».

«Ви не думаєте, що наші солдати повинні знати, як це, коли на тебе полює банда безжальних бойових монстрів, удвічі більших за тебе?»

«Маджо маленькі», — нагадала йому Кіра.

Голос у її вусі не відповів. Кіра пройшла між овочевими грядками до дерев’яних ящиків, не зводячи очей з дверей. Бурхлива розмова з вулиці затихла. Напевне це поганий знак.

У тіні ящиків стояв жезл, укутаний і обтяжений з обох кінців сяючим сріблом. Що ж, це дало б їй деякий захист, і проти восьмифутового орка їй знадобився б увесь доступ, який вона могла б отримати. Кіра підняв його.

Почувся тупіт. Двері на петлях здригнулися. Кіра пішла чекати перед ними. Двері були з людський зріст. Вони були недостатньо великими, щоб одночасно могли пройти кілька монстрів Аві.

Ще один глухий удар. Тоді двері розлетілися від удару масивного броньованого плеча.

Кіра напала.