Трохи відчайдушної слави

«Тому що», — сказав Аві, а потім сказав: «Ох, чорт,!» і підвівся.

«Я тобі потрібна?» сказала Кіра. Вона побачила, як над водою утворюються туманні фігури. «Я зайду у сценарій».

«Ні, не потрібна», — сказав Аві. «Розбуди Магнуса. Йому доведеться це зробити. Магнус!» У нього був напрочуд гарний командний голос. Магі із заплющеними очима різко підвівся на своєму піддоні. «Вставай, готуйся».

«Він поранений», — сказала Кіра.

«Я знаю! Але я не маю на що спертися, тому що ти вбила мого довбаного тигра!» Аві обернувся й подивився на неї. «Наскільки серйозно ти думала про вбивство Принца Мудрості, коли він сюди прийде?»

«Звичайно, я була серйозною, — сказала Кіра.

— Добре, — сказав Аві. «Тому що він прибув на два дні раніше, і якщо він потрапить у цю камеру до того, як я повністю отримаю контроль, ми програли».

 

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТЬ

ПРИНЦ

Дивовижна рослинність райської печери добре прикривала її.

Кіра чекала, спокійно і не нервуючись. Вона не взяла пістолет, запропонований Аві. Вона хотіла зробити це близько та особисто. Вона хотіла відчути, як ніж глибоко вріжеться у плоть Леру Іхенні Тан І. Це мій дядько, сказав Ісо.

Кіра чекала все своє життя, щоб зіткнутися віч-на-віч з кимось таким, кого вона могла звинуватити і помститися.

Це була просто засідка. Навіщо турбуватися про щось складне? Мажори були тими, хто робив щось складне: технології, політика, брехня. Люди ж не мали нічого, крім сирої сили, яка була успадкованою від Землі. Кіра була більшою за будь-якого маджо. Вона була швидшою за будь-якого маджо. Вона могла витримати більше спеки, більше холоду, більше болю, більше страждань; вона могла винести все; і коли Леру пройде через арочний вхід до райської печери, Кіра вискочить із кущів, і ніж зайде прямо в одне з тих великих і блискучих чужих очей.

Справедлива страта. Життя принца за вбитий світ.

Але перші фігури в печері були занадто великими, щоб бути прибульцями. Вони були одягнені в чорне і мали зброю, по одній у кожного, загалом їх було шість. Козирки на їхніх обличчях не робили охоронців менш людьми для Кіри. Вона видихнула. Зрадники, колаборанти. Це не мало значення. Один проти шести. Це було б важко.

Кіра могла би це зробити. Вона могла все.

Ви коли-небудь справді вбивали когось?

Тоді за шістьма людьми увійшов Принц Мудрості. «Можливо, ви послужите мені люб’язністю, почекавши тут», — сказав він. У нього був такий самий музичний акцент, як і в Ісо, хоча його голос був трохи глибшим і значно спокійнішим.

Кіра витріщилася, класифікуючи відмінності між цим та єдиним іншим маджо-зі, якого вона коли-небудь бачила. Рухи Леру були повільніші й впевненіші. Його вуха смикалися менше. Забарвлення було темнішим, із сірим відтінком майже до темно-синього, від діагональних візерунків на руках до тонких кінчиків довгих хвостовиків його гребеня. Його очі без зіниць були темно-багряного кольору, наче синці. Він носив білу мантію, вишиту білим візерунком, розкриту спереду поверх простої білої нижньої білизни, яка, як побачила Кіра, точно відповідала вбранню, яке носив Ісо в Покоях Мудреців.

«Сер, я протестую», — сказав один з людей-охоронців. Це був жіночий голос, який вирвався з громіздкого тіла, що злякало Кіру; і вона могла прочитати мову командних нашивок на плечі жінки — вона була сержантом, — що також її налякало. Вона тримала дихання тихим і рівним свідомим зусиллям. Це були люди-солдати. Можливо, хтось із них мав покращений слух. Можливо, всі. Вона не хотіла створювати різких змін у звуковому ландшафті. Але якби вона могла затримати подих, вона б це зробила. Вона думала: Будь ласка, будь ласка, залишайся там, я теж не хочу тебе вбивати.

Леру щось пробурмотів до охоронця. Вона не виглядала щасливою; навіть із щитком і повним бронежилетом Кіра могла бачити це по її плечах. Але вона поступилася й дала команду своєму загону, який зайняв позиції біля входу в лабіринт тунелів.

«Я запевняю вас, — сказав Леру, — що тут не може бути жодної загрози моїй безпеці».

Він підняв одну довгу тонку руку з трьома пальцями вгору, безповоротний жест, який Кіра упізнала як жест Ісо. Повітря замерехтіло зеленим кольором і створило довгу палицю, що лягла між синьо-сірими пальцями маджо. Жменька бджіл із марлевими крилами й зірковими очима злетіла з висоти печери, щоб поплисти навколо Леру лінивою спіраллю. Вуха принца злегка ворухнули. «Ах, слуги», — сказав він. “Чудово. Будь ласка, друзі мої, насолоджуйтесь садом. Минуло багато часу з тих пір, як я був тут востаннє, і це має бути місцем радості».

Мова тіла сержанта дуже твердо говорила, що вона не мала наміру насолоджуватися садом. Леру або не міг прочитати, або не цікавився. Не озираючись, вони рушили прогулянковим кроком у прекрасний синьо-золотий хаос рослинного світу.

Кіра, мовчки рухаючись під прикриттям, стежачи більше за лініями зору людей, ніж за маджо, пішла слідом.