Трудівники моря

Звідки вони? З безмежних просторів. Для їхніх розпростертих крил потрібен діаметр безодні. Для їхнього лету потрібні межі пустелі, які постійно відступають. Атлантичний океан, Тихий океан — неозорі голубі провали у безконечність — оце їм подобається. Вони оповивають їх темрявою. Вони літають юрмищами. Капітан Паж бачив одного разу під час припливу сім смерчів зразу. Над океаном їм воля, тут вони виявляють свій лютий норов. Вони замишляють спустошення. Їхня робота — марно і вічно здувати вгору хвилю. На що вони здатні — невідомо,

чого хочуть — незрозуміло. Вони сфінкси безодні, і Васко да Гама був у них Едіпом. У вічно розбурханій темряві безмежжя вони показують свої обличчя у вигляді хмар. Той, хто помітить їхні синюваті обриси на видноколі океану, в розсіяному світлі, відчуває присутність невичерпної сили. Можна сказати, що їх турбує людський розум, і вони повстають проти нього. Розум — непереможний, але й стихія — нездоланна. Що робити з неохопною всюдисутністю? Подув вітру — то палиця, то знову подув. Вітри борються, трощачи все перед собою, і захищаються зникаючи. Хто з ними зустрінеться, не знає, як позбутися лиха. Найрізноманітніші види їхніх наскоків і постійні відступи збивають з пантелику. Вони і тікають, і наступають; вони невідчутні і чіпкі. Як же їх подолати? Ніс корабля аргонавтів, вирізьблений з додонського дуба, — ніс і водночас стерничий — умовляв їх. Вони брутально повелися з цим божествениим стерничим. Христофор Колумб, побачивши, що вітри готові ринутись на «Пінту», піднімався на палубу і звертався до них з першими рядками Євангелія від Іоана. Сюркуф обсипав їх лайками. «Зібралося все кодло», — казав він. Непір стріляв по них із гармат. Вони розпоряджаються хаосом. Вони володарі хаосу. Що вони роблять з ним? Усе, що їм заманеться. Лігво вітрів страшніше від лігва левів. Скільки трупів у бездонній глибині! Вітри безжально женуть темне громаддя гірко-солоних вод. Їх чути завжди, вони ж не чують нічого. Те, що вони чинять, схоже на злочин. Невідомо, супроти кого вони шпурляють шматки білої піни. Скільки блюзнірської жорстокості у корабельних катастрофах! Яка наруга над провидінням! Іноді здається, що вони плюють навіть на бога. Вони тирани місць, не досліджених людством. Luoghi spaventosi, — шепотіли венеціанські мореплавці. Широкі простори, тремтячи, терплять їхню сваволю. В цих безмежних пустелях твориться щось таке, чого не можна висловити. В темряві примарюються вершники. У повітрі стоїть шум, як у лісі. Нічого не видно, тільки чути тупіт кінноти. Полудень, але раптом западає ніч — то пролітає торнадо; північ, і раптом настає день — то спалахує північне сяйво. Вихори летять за вихорами вперед, назад, якийсь страхітливий танок, ніби стихії ляскають батогами. Обважніла хмара розколюється надвоє і шматками спадає в море. Хмари, які пломеніють багрянцем, світяться, гримкочуть, потім лиховісно меркнуть; випустивши летючу блискавку, вони чорніють згаслим вугіллям. Ці мішки із зливами, прориваючись, сочаться вологим туманом. Тут розжарене горно, яке бризкає дощем; тут хвилі, що розкидаються полум'ям. У білих відсвітах моря під зливою постають дивовижні далі; там, у туманах, невпинно міняючи обриси, блукають фантастичні видива. Хмари пориті страхітливими ямами. Кружляють клуби випарів, пританцьовують хвилі, на них гойдаються сп'янілі наяди; скрізь, де сягає око, хитається м'яка, обважніла морська гуща; все забарвлене у свинцевий колір; із цієї сірої імли долітають крики відчаю.

У недосяжних глибинах цієї імли тремтять велетенські снопи мороку. Іноді на стихію находить пароксизм безумства. Аж до обрію — неясне нагромадження валів, невпинна хитавиця, безперервне гучне клекотіння; час від часу лунає якийсь дивний тріск; можна подумати, що то чхають гідри. Тягне то холодом, то спекою. Тремтіння моря видає його страх перед тим, що може трапитись. Неспокій. Тривога. Смертельний смуток. Безмежне жахіття хвиль. І раптом ураган хижим звіром приходить напитися з океану, присмоктується до нього; вода рине у невидиму пащеку, ніби в кровососну банку, здимається пухлина. Це смерч — Престер у древніх, зверху — сталактит, знизу — сталагміт, подвійний конус основами вниз і вгору, який обертається в різні боки, вістря стоїть на вістрі, не втрачаючи рівноваги; поцілунок двох гір: одна гора піднімається — то піна, друга гора опускається — то хмара, моторошне поєднання хвилі і мороку. Смерч, як біблійський стовп, чорний удень і сяйливий уночі. Перед смерчем замовкає грім, ніби боїться його.

Неозоре хвилювання водяної пустелі — своєрідна грізна гама, жахливе крещендо: раптовий порив вітру, шквал, вихор, буря, шторм, ураган, смерч — сім струн ліри вітрів, сім нот безодні. Небо — широчінь, море — опуклість; але війне вітер, і все пропадає, тільки хаос лютує, довкола. Ось які ці суворі місця.