Твоя зоря

- І все там трудилось: людина, й бджола, і вітер, і вода… — чую крізь музику тихий голос Заболотного. — Пригадуєш, як уночі ми вперше побачили на Ворсклі того комунівського водяного млина… Літньої ночі, серед верб, кидаючи тінь на освітлену місяцем воду, рипить якась велетенська споруда, вся аж здригається… Просто млин, а як він вразив нас тоді своєю таємничістю, коли горнув ту місячну воду, натужно розвертав перед нами надра темряви й світла… Працював аж згрізна, хоча десь із середини мирно пахло від нього теплим борошном, а на возах під зорями так по-гоголівськи розкішне спали чи, як тоді мовилось, зорювали озерянські, вигурівські та наші тернівщанські дядьки… Невже ми з тобою, — каже він згодом, — справді живемо вже серед нового людства, де інше сприймання, інша шкала поетичних, а то й моральних цінностей? Часом тут можна почути, що людина в основі своїй сила деструктивна, з підсвідомим нахилом до руйнування… І коли я шукаю аргументи проти цієї популярної серед їхніх філософів думки, то поруч із безліччю інших фактів, поруч з постатями великих будівничих, воістину творчих натур, щоразу виникає з марев дитинства і образ нашого Романа-степового. В чім тут річ? Чому саме його образ так впибоко вкарбувався в пам'ять? Було ж у Тернівщині ще кілька Романів, один навіть родичем доводився нам. Заболотним, а запам'ятався найбільше чомусь саме цей — Роман-степовий… Річ, звичайно ж, не тільки в його яблуках а скоріше в тих щедротах людяності, які чи не вперше нам від нього відкрились. Так чи інак, а чомусь запав у душу міцно, назавжди. Ось уже й сам посивів, і Роман той начебто міг давно забутись, а він що далі, то навіть частіше виринає звідти, з нашої степової античності. Міг би ти науково пояснити — чому це?

— Юна душа завжди шукає в житті щось істинне справжнє, тобто неминуще, для формування своєї структур ри їй, певне, саме такий вітамін потрібен… До того ж, дітяче сприймання — це сприймання поетів, іноді дитина одним зблиском інтуїції схоплює саму суть, щоб потім своє відкриття зберегти надовго, надійно…

— Щось подібне, певне, сталося і в цьому випадку… Іноді й зараз хочеться уявити, як він жив у степу самотою. Всі вітри — його. Стугонять, розгулявшись, зимовими ночами. А вате влітку! Над степом зоряно, так там просторо в небі. Зірки, мов бджолята, всюди поприлипали на небесних квітках. Вийде Роман і дивиться. Загадка всіх загадок — там, угорі…

— Звичайно, — кажу, — Роман-степовий був людина непересічна, натура із тих, хто у творенні, постійному, щоденному, знаходив сенс свого існування на землі. Для нас він людина, яка жила у злагоді з власним сумлінням ми це вгадували інтуїтивно, а людина, що з сумлінням своїм не конфліктує, це ж таки… — я підшукую потрібне слово.

— Це людина, а не бутафорія, — засміялась несподівано Ліда, без зусиль переганяючи мене, тугодума.

Дівча й далі уважно дослухається до наших розмірковувань, в центрі яких знову опиняється Роман-степовий, чиє вміння трудитись було, може, одним з найразючіших відкриттів, що явилося нам на самій зорі осягання світу.

— Не знаю, як тобі, - кажу до Заболотного, — а для мене він завжди був людиною майже гармонійною чи близкою до цього…

— Хоча, — знову жвавішав Ліда, — навряд чи багато було гармонії у тій, як ви кажете, степовій античності…

— А вона ж мае рацію! — каже Заболотний. — Згодься, той усміхнений чародій, що перед нами виблискував у бджоляній кольчузі, то ще не весь був Роман. Зачаровані його- добротою та його дивними діяннями, ми сприймали Романа, ясна ж річ, з чималою дозою фантастики. Скажімо, нам здавалось, що він ніколи не спав. І що був всемогутець, бо розумів не доступну нам мову бджіл, і дерево своєю волею змушував родити так, як він хоче. І, звичайно ж, цілком імовірними були для нас ті нічні його, закохані перельоти протягом ночі до Козельська й назад, бо ж відомо, що не існує жодних перепон для людини закоханої… Зачудовані тією Романовою надсилою, безсумнівним чаклунством мага й характерника, хіба могли ми дитячим своїй розумом заглибитись у чорноту його буднів, у тяжкість його невсипущої праці, у всі його клопоти й навіть драми, а вони ж були…

— Та ще які!

— Можна тепер тільки догадуватись, як він мав страждати, скажімо, що так нещасливо склалася доля його доньки, тієї сліпучої Винниківни, оповитої степовим сонцем… Для нас вона тоді теж відкривалась не так у своєму горі, старанно приховуванім нещасті, частіше поставала в іншому, в чарах вражаючої, надто ж для дітей, краси, у сяйві тієї незрівнянної усмішки, що на неї, мабуть, звернув би увагу й сам Леонардо…

Глава IX

— Поясніть мені: що таке паслін? — запитує згодом Ліда.

Нам аж восоло стас. Чого це раптом її зацікавило, з якого дива?

— Таж ви самі казали: пасльонові діти.

— Solanum nigrum, — відповідає Заболотний, — так по-латині його величають, наш паслін. У своїх заслугах перед людством рослина ця досить скромна, а от дітлахів тернівщанських пасльонець по раз виручав.