Твоя зоря

Після блідої зими, картопляної, житньої, коли завесніє повсюди і заблискочуть тернівщанські вишняки кожною своєю карою гілочкою, якраз і настає найкрутіший випроб для хлопців Заболотного, бо саме тоді чиясь довга цупка рука вже тягнеться в солов'їну балку по їхні дитячі душі.

З першим теплом якогось там весняного дня з'являються в нашій слободі пришельці з хуторів, похмурі дядюги у шапках кудлатих, у чумарках — ото якраз і є вони, для малечі слобідської найстрашніші, ловці дитячих душ. З'явившись на толоці, якийсь із таких допитується в нас, школярчат:

— А де тут у вас той Заболотний живе, що в нього хлопців багато?

— Отам він живе, недалечке! — охоче пояснить саме котрийсь із Заболотних, найчастіше це буде Кирик, він так чемненько розтлумачить ловцеві, куди треба йти: — Прямо та прямо, не доходя минаючи, де новий собака та рябі ворота, де погріб у яму впав!

І все це випалюється такою скоромовкою, що зайда хутірський не одразу і второпає, що воно й до чого.

Одначе згодом наймачі все-таки втраплять до Заболотного, хлопців, що порозбігалися й ховаються попід кручею в глинищах, буде і там знайдено, покликано, і вже хутірські жмикрути оглядають їх, мов лошаків на ярмарку, вдивляючись в їхні грішні душі, прикидають, чи добрий буде із Грицька погонич, а з Степана плугатар, а а Івана волопас, а з Кирика, найменшого…

— Ні, цього не віддаю, — скаже хмуро батько.

— А то чого ж?

— Цьому ще рано.

— Мені б він підійшов…

— Хай підросте.

Переговори відбуватимуться туго, тягучо, Заболотний-батько зрідка густиме щось уперте, бо ж натура, як у тура, а Ян Янович, котрий з власної волі прийде на поміч Заболотному-удівцеві в такий відповідальний момент, поступово візьме переговори на себе і, на подив нам, виявиться неабияким дипломатом. Згадуючи ті круті дипломатичні перетрактації, що відбувалися тоді в наших глинищах, відтворюючи той стан напруги, ту «війну нервів», що там зав'язувалась, ми з Кириком і зараз віддаємо належне дипломатському хисту Яна Яновича. Без поспіху, уміло та вдатно вів латиш свою лінію, пункт за пунктом видобуваючи з хутірських твердолобів різні полегкості для хлопців, вкарбовуючи наймачам, що будь-яка оплата за таких козарлюг не буде завелика, ви ж тільки гляньте на них, ось вони перед вами стоять, один в один, як соколи!..

Хутірський прийда диктуватиме свої умови:

— Щоб слухняним був…

— Щоб нічого не крав…

- І вставав удосвіта…

— Увечері після роботи ще проса на кашу в ступі стовчеш, ну і, звісно, коноплю м'яти…

Латиш це відмітав рішуче. Ніяких конопель уночі, ніякої ступи! Ніч дається, щоб спочити хлопцеві, бо ж йому рости, сили набиратись…

Чи не там, під час переговорів у глинищах, і цей Кирик, чи то пак Кирило Петрович Заболотний, брав перші уроки дипломатичних тонкощів? Чи не тоді він уже дещо мотав на вус, дослухаючись, як непоступливий з сталевими нервами Ян Янович, все зваживши, все передбачивши, зрештою домагався для хлопців належних гарантій і нав'язував тому, що в чумарці, свої умови, тямущо, з несхитною-таки терплячістю обумовлював кожен пункт крутих глипищанських угод. Бо все там треба було врахувати: де хлопець спатиме, чим харчуватимуть малого тернівщанина, скільки аршинів та якої саме матерії буде набрано восени цьому соколові на штани, а скільки ще й зерном буде додано, та щоб не суржиком, не одвійка-ми… Бути ж у строку хлопцеві до покрови і ні днем пізніше…

— Приймається?

— Та вже ж…

- І щоб ніяких кривд, ніякого рукоприкладства, бо за це суд… Спілка «Робземліс» насторожі батрацьких інтересів.

— Та знаємо.

— Ну, тоді й баста!

Кінчається дипломатія тим, що хлопці, Грицько, Степан та Іван, понурившії голови, з батіжками, що гадюками волочаться їм услід, покидають свої рідні глинища, полишають батька, який стоїть зажурений, із глибоко впа-лими щоками й настовбурченим вусом, настовбурченим сердитіше, ніж будь-коли, і мудрого свого латиша покидають, і нас із Кириком, і сестричку свою Ялосоветку а очима, повними сліз. Жартуни та витівники, найвірніші наші друзі, надовго вони тепер помандрують по чужих стежках, зникнуть для нас па все літо, загубляться у безвісті хуторів, ніби десь на інших континентах. Навіть у великі свята нам їх не бачити, глитайня не відпустить хлопців додому до сивих заморозків, до покрови, тож чи дивно, що Ялосоветка, провівши братів, по день і не два ще литиме сльози за ними, і згодом, хоч уже сльози й висохнуть, вона все линутиме думкою братам услід, ціле літо буде в зажурі: чи хоч живі? Чи коні, схарапудившись, котрогось не розбили? Чи бугай на роги Степанка не підняв?

Ялосопетка — створіння хороните, кволеньке, після зимії таке блідо, аж світиться, тим-то іто лише батько, а й хлопці мають до Ялосоветки жалощі, пам'ятають щодо цього материп заповіт. Тільки дівча візьметься своїми тоненькими, мов соломинка, руками за рогач, щоб витягти з печі казан із картоплею, уже котрийсь із хлопців відсторонить сестричку, оберігаючи, щоб не надірвалась, сам тужитиметься біля того казана, а якщо це буде Кирик, то він що й пожартує: