Твоя зоря

Однак спершу перегріємось, як радить нам Надька. Теплом від комина віє. Годинник з гирею цокає на стіні.

— Прийшов, хлопці, Новий рік — побільшає день на заячий скік, — каже господар підбадьорливо. — Спасибі ж вам, що не минули нашої хати…

— Ми й на той рік прийдемо!

— Приходьте, не забувайте…

З усього видно, що сім'я ждала колядників, і якби ми не пробились сьогодні до них через сніги, не заколядували цим трьом душам ось тут на світанні, то, напевне, наша відсутність, наша нез'ява в їхньому степовому безлюдді була б сприйнята як недобрий знак. А тепер і вони раді, що їх не забуто, і ми теж висипаємо з Романової хати ватагою, щасливо збудженою, нам приємно тиснутись плечем до плеча коло своєї зліпленої з кольорового паперу звізди, що вся, мов квітка, наповнена світлом від прилаштованої всередині свічечки, котра й на вітрі не гасне. Душі паші повняться теж чимось гарним, повняться, як ота паперова зірка, світлом, і ось так знову ми плечем до плеча, мов брати, далі шугаємо по снігах у синій досвіток нашого синього степу.

— Мабуть, то були останні на світі колядники, — каже Заболотний, — та й пастушата, певне, останні… Якраз нам випало завершувати цілу епоху на тих тернівщанських степах, в літах уповільнених швидкостей. Ніколи більше цього не знатиме людство… Гуртик хлоп'ят шугає в снігах, вогник звізди несуть над собою, радість людям розносять… Пішли і не вернуться.

— Шкодуєш?

— Річ не в тім… Крім того, якщо брати всебічно… Кому-кому, а пасльоновим дітям добре знати, як там у будні було. Постійне приниження злиднями, чоботята одні на трьох, а зими довгі-предовгі, котрийсь і школу змушений кинути, відбуває тривале ув'язнення па печі. В хаті сирість, цвіль, сперте повітря. А влітку своє: стерні перед тобою стирчать, наче залізні, ноги весь час кровоточать… Але ж не журилися, правда? Прийде весна, лагідним, легітним повітрям тебе обвіє: живи! рости! Поезія дитинства, вона ж таки була, був світ, сповнений росяності, радісних барв, залитий вранішнім світлом… Яка буря почуттів вирувала в дитячому серці, коли вперше, під чиїмось вікном чи на чиємусь порозі ставши, маєш тоненьким своїм голоском провістити: світ новий народився. А ті наші виходи із звіздою по хуторах, вони ж відвагою рівнялися виходові мореплавців, що пускаються на своїх вітрилах у безвість… Лячно, звичайно, опинитися в степу серед темряви, де можна заблудитись, де тільки й чути здаля гавкотню злющих собак хутірських, але гайда, гайда!.. Зате ж, буває, й віддяка дістанеться: стоїть ось Романова сім'я, справді ощасливлена вашим житом-пшеницею, бурхливою щедрістю дитячих душ… Поздоровили, нащедрували людям найкращої долі — чому б і не збутися їй? Хто ж думав тоді, що все так круто повернеться…

Я знаю — це він про дальшу долю тих людей. Про одну з тих нещадностей, що й дітей не минали, залишаючи познаки в душі на все життя.

— Сильпе ж то зілля, — зітхає Заболотний після мовчання.

— Не зіллям би я те назвав, — відгукуюся до нього.

— Про що ви? — поглядає Ліда на нас тороплено, ніби спросоння.

— Та все про те ж… Про одну таку штуковину, що її тепер не всі й визнають, — роздумливо каже Заболотний. — Голосом сумління, Лідо, це звалось колись.

— Феномен, властивий лише людині, та й то далеко не кожній, — кажу я. — Йдеться, Лідо, про совість…

І далі чус дівча, як двоє дорослих мимрять щось на цю тему. Що є речі, від яких не втечеш. Що сумління людське, виявляється, схоже на вулик, його теж можна розтривожити. Сидить собі тихо десь там у щільниках душі — і раптом… Ліда заінтриговано поглядав на нас — то на мене, то на Заболотного, — наче вирішила будь-що добу-тисн ясності, вона здивована нашими недомовками. — Совість… зілля… А при чому тут ви?

— При тому, Лідо, — посуворівши, каже Заболотний, — що найменша похибка в житті, вона не минає безслідно, рано чи пізно, а людині відгукнеться… Через астрономічні відстані літ, десь у крайсвіті, на якому-небудь, скажімо, хайвеї, а раптом дожене, нагадає: ось і я… — І після мовчання якось незвичайно глухо звертається до мене: — Досі мене пече той Надьчин погляд… Пригадуєш, там, біля сільради, коли вона вже сиділа на санях, споряджених у далеку дорогу…

Бачу і я той погляд. Під час великої перерви вибігли ми з школи на толоку. Так і є. Людно й тривожно. Валка саней налаштованих, знаєм куди, і на останніх із них Надька з своєю Настусею… Сльоза на розпашілій щоці, і такий зболений погляд, звернений до нас, школярів: «Оце ви мені таку долю нащедрували, хлопці?»