У карнавалі історії. Свідчення

Ідучи додому, лейтенант попросив самвидав, щоб розповсюдити його в своєму містечку. Я дав декілька безневинних статей. Порадив йому в книжці не робити ніяких гострих антирадянських випадів:

— Навіщо вам це? Ви не політик, не філософ, не соціолог. Пишіть тільки факти. Люди у нас грамотні, самі висновки зроблять. А за гострі слова вам дадуть великий термін.

За декілька місяців він привіз книжку. Були дуже цікаві факти, яких я до того не знав. Але постало питання про достовірність. Якщо це навмисна брехня, то потім це використають на суді.

І безліч нападів на устрій — злісних, часто безглуздих.

Я прочитав, а увечері він зателефонував:

— Ну що, ви вже передали мою книгу в Москву, в самвидав?

Я запропонував приїхати поговорити. Але, побоюючись, що він приїде з кагебістами, залишив на полях свої позначки: «Погано. Сумнівно. Несерйозно. Хіба це так?» і т. д. Я хотів написати: «Антирадянщина, антикомунізм», та якщо це чесна людина? Тоді мої зауваження будуть звернені проти нього.

Коли ми зустрілись, я віддав йому рукопис і сказав:

— Ви поводитесь як провокатор. Говорите по телефону про самвидав, запитуєте про типографію (він запропонував організувати типографію для розповсюдження самвидаву), про оплату, без потреби пишете злі речі. Може, ви й не агент, а просто невміла людина. І тоді й тоді це для моїх товаришів небезпечно.

Лейтенант плакав, доводив свою чесність. Було шкода його, соромно за свої слова… Та що я міг зробити? Я ще раз наголосив, що сказав усе це лише через його пропозиції та дії. Та і йому самому нічого сідати в тюрму через свою необережність. Лейтенант поїхав заплаканий.

Вже на Заході приходили, й не лише до мене, такі ж «націоналісти», твердячи, що Світличний готує терористичні групи, а я брешу про його пацифізм. Один навіть пропонував двійкарям (ОУН-з) написати самим в «Український вісник», а потім обіцяв мельниківцям дістати нове число цього «Вісника». Другий під українською церквою розповідав, що вся Україна знає, що Л. Плющ — агент КДБ, а потім приходив до мене консультуватися щодо видання його спогадів. І непомітно «проговорився» щодо радянського шпигуна за атомними таємницями Франції… Та багато їх було, цілу новелу можна написати: «Наші хлопці і дівчата за кордоном».

Неморально підозрювати, неморально не бути обережним. Треба виробити таку тактику, щоб не приєднуватись до тих, хто ображає людей кличкою «провокатор» і щоб не потрапляти в тенета КДБ. Тактика має бути моральна, мораль — розумна, тактовна, гнучка. Але важко це. Бувають ситуації нерозв’язні, коли доводиться розрубувати вузол, клубок суперечностей, — і тоді всім боляче.

Все ніяк не наважуюсь, навіть нині, розказати про найбільшу провокацію, з якою мав справу. Якось молодий хлопець розповів мені про своїх знайомих, Київську офіцерську групу, що готувала збройне захоплення Кремля. Ідеологія — суміш чого завгодно, але з виразним фашистським акцентом (набагато пізніше подібні ідеї розвивали в «Молодой гвардии» та «Нашем современнике» євразійці та інші націонал-більшовики). Ледве вмовив (чи дійсно так?) його порвати з ними зв’язки — провокатори. Але, судячи з деталей, провокація була широко закроєна. А може, то сам Андропич? Тепер, коли ми дещо знаємо з кухні «революції» в Румунії, в Югославії, двох перемог Єльцина над путчистами, я не переконаний, що в цій групі не були задіяні і високі особи з ДБ. Якщо й нині я не зовсім певен, чи морально про це розповідати (давав слово), то в ті часи було ще просто неможливо. Здається, все-таки розповів, здається, Світличному (москвичам у той час вже не довіряв, бо конспірація в них була жахлива. У Москві лише П. Якір знав моє найсекретніше псевдо «Лоза». Заходжу, щойно з потяга. П’янка, маса людей. І стукачі тут. Пєтя з радістю кидається до мене: «А! Лоза приїхав!»). На користь ДБ-провокації свідчить те, що попри погану конспірацію, так цю групу ніколи й не викрили. Щоправда, взагалі не «спрацювала». Чи, може, спрацювала? Спрацює?

Моральні проблеми виникали і через національне питання.

Якось я написав статтю про кримськотатарську проблему. Показав її молодому кримському татаринові. Той прочитав і… образився. Я, щоб не повторювати звороту «кримськотатарський народ», замінював його словами «кримці», «кримчаки» й «татари». Виявилося, що кримчаками називають євреїв, які з давніх-давен живуть у Криму. А слово «татари» також для кримців неприємне: вони не хочуть, щоб їх плутали з казанськими татарами (кримці ближчі до узбеків, ніж до казанських татар). Та сама проблема з українцями. В умовах радянського «інтернаціоналізму» багатьом українцям неприємно, що їх плутають з росіянами (це роблять і на Заході, називаючи всіх з Радянського Союзу «росіянами»). Якби не атмосфера державного шовінізму, то така плутанина не викликала б хворобливої реакції. І російські демократи мали б про це пам’ятати.