У карнавалі історії. Свідчення

Підійшла бабуся. Пояснила, що її послали старі більшовики, що знали Борисового родича, комісара, якого розстріляли як «троцькіста». Ми сказали, що нікого не пускають. Бабуся постояла трохи, послухала наші злі репліки і пішла.

Головним «номером» суду було обговорення проблеми «свідомо брехливих» висловлювань Кочубієвського про антисемітизм. Кочубієвський заявив, що коли він і помилявся, то в його словах не було складу злочину, не було наклепу, бо він був певен, що ці думки слушні. На це прокурор відповів:

— Ви здобули вищу освіту, склали кандидатський мінімум з філософії, знаєте Конституцію СРСР і тому не могли не знати, що всього того, про що ви говорите, у нашій країні бути не може.

Цей юристів аргумент викликав зливу дотепів у тих, що зібрались навколо будинку суду:

— Ах ти, жидівська морда! Згідно з Конституцією, у нас немає антисемітизму, пархатий.

Борисів брат вийшов з кімнати суду й розповів, що один з «цивільних» під час процесу шепотів йому: «А ти жид, а ти жид!» (Мабуть, розраховувалось на те, що Борисів брат щось вигукне істерично-антирадянське. І справді, їм це мало не вдалося.) Я попросив показати мені «інтернаціоналіста в цивільному». Виявилось, що це Ю. П. Нікіфоров.

Вершиною «антисемітизму» суду був виступ заступника декана інституту Грози. Гроза заперечувала свідчення Лариси Кочубієвської про те, що Гроза образила Бориса у його почуттях, сказавши, що всі євреї неприємно пахнуть. Вона начебто тільки запитувала Ларису про це. Суд вирішив, що запитання було цілком законне і не відреагував на заяви Лариси й Бориса.

Інформацію про суд я передав у «Хроніку».

*

Із запізненням ми дізналися про два випадки самоспалення у Києві.

5 грудня (день Конституції) 1968 року ті, хто прогулювався головною вулицею Києва Хрещатиком побачили чоловіка, який біг, охоплений полум’ям. Він кричав: «Хай живе вільна Україна!» і щось ще. Я намагався що-небудь про нього довідатись, але намарне. Лікарям Жовтневої лікарні, де він помер від опіків, було заборонено будь-кому про нього розповідати. Один лікар все-таки розповів, що він запитував, вмираючого: «Навіщо ви це зробили? Адже ж ніхто про вас так і не дізнається!»

— Зате мій син знає і буде пишатись своїм батьком! Я — не мовчав!..

Про це з’явилась коротенька замітка у «Хроніці». З неї ми дізнались, що людина, яка підпалила себе — в’язень сталінських таборів Василь Омелянович Макуха.

Одна стара жінка переказала мені те, що бачила:

— Дурень якийсь підпалив себе, біг по вулиці і дурниці якісь кричав!

10 лютого 1969 року біля будинку Київського університету спробував спалити себе Микола Бериславський, що також відсидів термін за Сталіна. Його врятували тільки для того, щоб дати два з половиною роки за статтею про антирадянську пропаганду. На суд не пустили навіть родичів.

І Макуха, й Бериславський свого часу боролись у лавах Української повстанської армії проти німецьких та радянських окупантів.

За якийсь час після самоспалення в українському самвидаві з’явилась стаття про них. Я хотів дістати її для «Хроніки», та не зумів.

13 квітня в Латвії, протестуючи проти окупації Чехословаччини, підпалив себе молодий талановитий математик Ілля Ріпс. Нині він в Ізраїлі займається якимись фантастичними кабало-кібернетичними дослідженнями Тори. Ріпса і голову колгоспу Яхимовича судили, звинувачуючи в антирадянській пропаганді, і оголосили божевільними.

*

У квітні я з’їздив до Москви.

Петро Григорович Григоренко розповів мені про нові форми провокації КДБ щодо нього.

В армії, на заводах про нього розповідали, що він єврей. Начебто, вступаючи у партію, він збрехав, що українець за національністю. Це звинувачення, звичайно, смішне з юридичного погляду і навіть за партійним уставом, але не смішно, коли бачиш, як спекулюють на низьких інстинктах «мас».

КДБ почав розповсюджувати анонімного листа, якого начебто написали кримські татари. У цьому листі стверджувалось, що Григоренко — антирадянщик і божевільний.

Якось Петро Григорович показав мені на вікна сусіднього будинку. У них видно було якусь апаратуру (вони зовсім не приховували, що стежать за Григоренком, щоб залякати тих, хто до нього приходив). Одного разу до Григоренка зайшов західний журналіст. У відповідь на запитання про переслідування Петро Григорович показав на якийсь предмет, що звисав над вікном з дерева.

— Підслуховують! Ще й як нахабно — з усіх боків, у всіх кімнатах!

Наступного дня цей мікрофон прибрали.

17 квітня зателефонував невідомий і запропонував зустрітись. Григоренко, не задумуючись, відповів:

— Приходьте.

У наших умовах не варто питати: «Навіщо?» Буває, що таке питання провокує ризиковану відповідь: адже ж телефонні розмови підслуховують.

Прийти до Григоренка невідомий відмовився і запропонував зустрітись біля комісійного магазину.

— Я прийду з газетою в руці, — сказав «конспіратор».

Зінаїда Михайлівна, дружина Петра Григоровича, прокоментувала:

— Як завжди, видно ослячі вуха КДБ.