У карнавалі історії. Свідчення

Я попросив познайомити мене з автором.

Зустрітися з ним вдалося лише за півроку. Але розмова виявилася не дуже плідною: я докоряв йому за надмірну ортодоксальність, він мені — за брак політекономічної наукової бази, потрібної марксистській фракції демократичного руху. Я намагався виправдатись тим, що для серйозної соціології та політекономії потрібна статистика, потрібні широкі соціологічні дослідження. А де їх візьмеш і проведеш?

Автор був непоганим полемістом, добре знав теорію. Але самоізоляція й ізоляція серед москвичів йому шкодила. Багато москвичів нехтувало марксистською термінологією і цитатами, а це призводило до того, що статті марксистського спрямування у самвидаві розповсюджувались мало. Це причина того, що ані «Трансформація більшовизму», ані книжка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», ані моя перша робота (І. Лоза «Листи до друга»), ані численні інші марксистські статті не розійшлися широко у Москві, а отже, і в РРФСР, бо Москва пов’язує відокремлені одне від одного групи. Як потім я дізнався вже на Заході від П. Літвінова, Красін просто палив марксистський ідіотизм… Чи тільки марксистський? А націоналістичний, про що висловлював підозри Чорновіл? Так що Лоза й Малорос і не мали шансу попасти у той час на Захід. Все моя «конспірація», бо Красін таки її дотримувався. Я, наприклад, марно шукав програмну роботу поволзьких марксистів «Занепад капіталу». І це зрозуміло — до всієї цієї фразеології виробилась ідіосинкразія. І не антимарксисти винні у цьому.

Я казав про це авторові «Трансформації», але він не міг і не хотів відмовлятися від цитат, від набридлих термінів:

— Вони ж висловлюють суть.

— Так, але й спотворюють її, бо СРСР — новий тип експлуататорського суспільства і треба шукати нові, більш адекватні терміни. До того ж оновлений стиль сприятливо позначиться на думках.

У драмі таких марксистів винні специфічно радянські умови: небажання антимарксистів слухати марксистську опозицію і певний догматизм, інертність мислення марксистів. І те, й інше — психологічний наслідок офіційної пропаганди.

Якось моя добра знайома, мисляча й ерудована, сказала, що в неї є самвидавівська книжка Троцького «Моє життя».

Я попросив віддати мені книжку:

— Ти ж усе одно читати не будеш.

— Звичайно, ні.

Виявилось, що вона кудись викинула ці «марксистські нісенітниці».

Це зрозуміле з погляду психології явище призводить все-таки до неприємних наслідків: поняття «класи», «трудящі», «реакційний», «мілітаризм» і тощо символізують брехню в СРСР, та щось же й відображають. Викидаючи слова, нерідко ігнорують явища, поняття, які ці слова позначають. Ідеологія без цих понять неминуче стає неадекватною проблемам у їхній повноті, еклектичною, нелогічною, непослідовною.

*

У Києві на мене чекала несподіванка. 22 травня біля пам’ятника Шевченку, як завжди, зібралась молодь. Студенти обговорювали питання про антиукраїнські репресії, співали пісень. Найактивніших «наклепників» сфотографували, а їхні розмови записали на магнітофон. Всіх комсомольських керівників курсів викликали у ректорат. Їм дали прослухати записи, для того щоб вони впізнали «своїх» комсомольців. Більшість комсорги «не впізнали». Дехто ж «впізнавав» так завзято, що постраждали навіть ті, хто не ходив до пам’ятника — їхні голоси «впізнали». Індикатори «голосів» пізнавали своїх особистих ворогів. Система донощицтва завжди породжує це явище — наклепи через особисті мотиви.

18–19-го зателефонував Якір:

— Ти підпишеш листа у Комісію прав людини при ООН? Лист про те, що порушуються свободи, про антизаконність процесів, про психіатричні тюрми.

— Так, звичайно. Але з яких позицій це оцінюється?

— З юридичної, правової. Порушення законності. Ми створюємо Ініціативну групу захисту прав людини у СРСР.

Якір перерахував понад десяток прізвищ і запропонував увійти до Ініціативної групи. Я погодився. Ця пропозиція збігалась з ідеєю Григоренка.

У червні Таня поїхала у відрядження до Харкова. Я дав їй адресу Генріха Алтуняна, що увійшов до Ініціативної групи.

З Харкова Таня зателефонувала схвильована:

— Ти мусиш поїхати до Харкова. Хлопці тут чудові. Вони близькі тобі і по духу, і за політичними поглядами.

12 червня в установах, де працювали підписанти, провели збори. На них під назвою «Листи в ООН» обговорювався лист «До громадян» (про П. Г. Григоренка). Зрозуміло, що самого листа на зборах не зачитували.

Партійні керівники розраховували на головне упередження «радянського патріотизму» — «не виносити сміття з хати». Як можна розповідати про внутрішні справи закордону?

На одних зборах промовець сказав, що підписанти звернулись до фашистської організації.

— Як? ООН — фашистська організація? — здивувався той, кого звинувачували.

Йому не дали довести думку до кінця (бо ж і СРСР входить у цю «фашистську» організацію).