У карнавалі історії. Свідчення

Оскільки в листі про Григоренка йшлося про переслідування кримських татар, то на зборах кричали про їхні «злодіяння», про те, що всіх їх треба знищити. Спроби пояснити ситуацію татар ні до чого не призводили — говорити не давали. Не слухали навіть того, що Верховна Рада офіційно проголосила, що «ввійшло у життя нове покоління татар» (і тому немає сенсу звалювати на молодь провину старших, провину, якої взагалі не було — зрадники були у всіх народів).

У Харкові я справді зустрівся з чудовими людьми. Ми провели декілька днів у постійних суперечках. Особливо багато дискутували з Аркадієм Лєвіним. Виявилось, що загальну характеристику ладу ми давали однакову: державний капіталізм в економіці, ідеократія — влада ідеї (тобто аналог теократії, яка означає практичну владу окремого соціального прошарку — жерців, бюрократії). Термін «ідеократія» ми ввели незалежно одне від одного і незалежно від М. Бердяєва («Джерела і сенс російського комунізму»). Те саме було з терміном «державний капіталізм». Тільки тут харків’яни виходили з аналізу Леніна, я ж — з молодого Маркса й Леніна.

Філософські рукописи Маркса 1884 року глибше виявляють зміст такої держави, хоча Маркс і вживає невдалий термін — «грубий комунізм».

Харків’ян ця Марксова праця зацікавила.

Я в основному викладав свої погляди на етичні проблеми (сенс життя, співвідношення мети й засобу і т. д.).

Відмінності у підході до критики ладу були ті ж самі, що й з автором «Трансформації більшовизму», але менші: харків’яни цікавились ширшим колом питань та і висновків робити не поспішали. Це нас зблизило.

У мене на очах розгорталось полювання на відьом-підписантів у Харкові.

Одне за одним приходили з роботи підписанти. Їх у ті чи інші способи виганяли. Алтуняна ще в 68-му році вигнали з партії і звільнили з Військової академії після обшуків, під час яких забрали «Раковий корпус» Солженіцина, «Роздуми…» Сахарова, «Хроніки» та інше.

Над усіма повисла справа за статтею 187.1 КК УРСР (про «наклеп на державний лад»). Їх викликали як свідків у справі без звинувачених. Згідно з законом свідок зобов’язаний давати правдиві свідчення, а звинувачений може зовсім не відповідати чи брехати, і покараний за це не буде.

Харків’яни не знали як слід матеріалів інших процесів і спочатку давали свідчення, хоча й вимагали, щоб сформулювали, кого звинувачують і в чому. Адже балансуючи на розрізненні свідок — звинувачений КДБ змушує свідчити на себе і на друзів. Не знаючи, у чому хочуть звинуватити того чи іншого зі свідків, можна дати неправильні свідчення з бажання виручити іншого. Таких колізій чимало, і КДБ, по суті, демагогічно обходить закон (який, як це часто буває, звучить не досить конкретно й чітко).

Згідно з законом, слідство за статтею 187.1 має вести Прокуратура, а не КДБ. Так що й тут закон було порушено.

Коли ДБ фактично провело слідство, воно передало справу в Прокуратуру, Василеві Омеляновичу Гриценку (чи, як його називали харків’яни, «Васі»). Вася з усіма був на «ти», це був «наш хлопець — щира душа».

Оскільки я на той час вивчив досить багато процесів, то я бачив деякі помилки, які зробили харків’яни. Вони і самі їх побачили, але запізно. Захищаючи одне одного, докладно розповідаючи про мотиви тих чи інших вчинків, обґрунтовуючи свої погляди, вони виявляли КДБ свої незахищені місця, давали змогу висмикнути те чи інше невдале формулювання, спотворити його.

Основну принципову помилку зробили на початку слідства: харків’яни виходили з того, що можна щось довести, заперечити, розбити звинувачення в «наклепі» чи «антирадянщині», що перед ними люди, які хоч трохи та зважають на закони, логіку, ідеологію, факти.

Вже зрозумівши, що таке ставлення до КДБ — помилкове, дехто намагався у чомусь переконати Васю — «обмеженого, тупого добряка».

Я привіз харків’янам «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби.

Харків настільки зрусифікований, що українська мова звучить тільки на базарі, куди приїжджають колгоспники. У харківського обивателя українська мова викликає одну реакцію — спекулянт (бандерівець, фашист).

Те, що селянину доводиться торгувати, бо на колгоспні трудодні не проживеш, — обивателя не цікавить. Він бачить перед собою людину з іншою мовою, в іншому одязі, «неграмотного хама», який ще й сміє торгуватись про ціну продуктів.

Після всіх поїздок до Харкова, після процесів над моїми друзями це місто стало для мене символом мерзенності: негарне, «соцреалістичне» архітектурно, шовіністичне, з якимись сірими, безликими людьми. Мабуть, неправильно — так ставитись до цього міста, але я бачив лише жменьку прекрасних людей і поліцію, поліцейську дільницю і будинок суду (навпроти — райком).

Додому повернувся з подвійним почуттям: знайшов друзів, яких ось-ось заарештують.

До Києва я привіз запис харківських подій. Таня, сміючись, розповіла, що запис зробила вона сама… (Знов моральна проблема!)

Приїхало декілька друзів, кримських татар, з ними й Зампіра Асанова. Зампіра брала участь у демонстрації на площі Маяковського 6 червня (на другий день Міжнародних зборів комуністичних і робітничих партій).