У карнавалі історії. Свідчення

Богдана не можна з погляду моралі оцінювати як «зрадника». Він любив свою Батьківщину, але дивився на неї очима козацької верхівки, що мріяла стати новим господарем окозаченого, вільного селянства. Він і не задумувався над тим, що можна опертися лише на сили власного народу. Значно ближчим союзником був російський цар. Але Хмельницький так любив Україну, що коли побачив перші плоди союзу з царем, то почав вести таємні переговори зі шведами.

Смерть перешкодила йому здійснити цей досить розумний варіант: Швеція далеко, і Україна була б справді автономною (а надалі, зміцнівши, мала б змогу стати незалежною).

Мазепа за Петра I намагався здійснити цю ідею, але знову невіра в сили й розум народу завершились поразкою гетьмана і остаточним поневоленням України Росією.

Своєю роботою Брайчевський довів, що марксистська методологія не вичерпала себе, а здатна глибоко проникати в історію, якщо застосовувати її об’єктивно, враховуючи історичні факти в їхній повноті.

В українському самвидаві з’явилась низка відгуків на статтю О. Полторацького «Ким опікуються деякі гуманісти» (про заарештованих перед тим Чорновола й Караванського). Василь Стус у своєму листі нагадує Полторацькому про його донощицьку діяльність під час антиукраїнських погромів 30-х років, коли той називав відомого гумориста Остапа Вишню «фашистом і контрреволюціонером», «куркульським ідеологом» і т. д.

Узагалі в 1969 році український самвидав зміцнів, став гострішим і більш політичним.

Ми не встигали друкувати на машинці, перекладати на російську.

До того ж, О. Фельдман перекладав з чеської і польської. Він переклав дуже цікаву статтю про процес Сланського, розділи із «Зізнання» Артура Лондона, книгу Ісаака Дойчера «Незавершена революція». Вже в Лондоні я зустрівся з дружиною Дойчера, Тамарою, й отримав від неї інші твори Дойчера.

Наприкінці червня у Москві було заарештовано керівника робітничої демонстрації на ГЕС майора Грищука. Робітники послали його в ЦК КПРС із скаргою на свої житлові умови. У «Вечірньому Києві» з’явилась стаття «Двійник Хлестакова». Не називаючи місця (ГЕС), не сказавши ані слова про демонстрацію, на Грищука накинулись із зливою лайки і брехні. Мовляв, виявилось, що Грищук збирав гроші у легковірних людей, обіцяв квартири. Сам поїхав у Москву і там пропивав їх. Покликаючись на його брата, знову ж таки натякали на сумнівність Грищукової участі у війні та поведінки у фашистському таборі.

Я намагався знайти його родину, друзів, довідатись про суд — Грищук пропав, наче у воду канув. Так досі про нього, про його долю нічого не відомо. Злодії мені казали, що бачили його на «етапі» — у Дніпропетровську психушку. Але там його не було. Може, помер, може, вбили, десь, може, у психушці, в таборі, в тюрмі…

*

У липні заарештували Генріха Алтуняна.

Перед арештом Алтунян їздив у ЦК КПРС, вимагав, щоб його поновили у партії. Після розмови, на якій йому недвозначно сказали, що його посадять, якщо він не замовкне, він передав у самвидав запис розмови. Алтунян також передав у самвидав свого листа генералові Бережному. Той розповідав у Харківському університеті про націоналістичну підпільну терористичну організацію Алтуняна (під час обшуку в батька Алтуняна знайшли іменну зброю, не придатну для використання, а у Пономарьова попросили батькову зброю, також іменну, в Музей революції). Алтунян запитував, про який націоналізм йдеться. Сам він вірменин — значить, про вірменський. Серед його друзів — українці, росіяни, євреї. За місцем проживання — український, та оскільки натяки були на єврейство, то виходить — сіоністський?

Перед поїздкою до Харкова ми з Танею з’їздили у Західну Україну, в Карпати.

По дорозі у Західну бачиш, як міняються колгоспники та їхні хати. У Східній часто можна побачити ще шевченківські хати, під соломою. Селяни похмурі, обличчя їхні затерті, однотипні, без думки. Та з кожним селом на Захід хат під соломою меншає, вони стають чистіші, на стінах з’являється орнамент, двері, вікна й дахи — різьблені. (Трохи нагадали мені Західну Україну деякі селянські хати в Баварії.) Більше різних облич, у них — думка. У самих Карпатах мене вразили гуцули, давнє плем’я з дуже своєрідною мовою і звичаями. Хода ставна, обличчя — горді.

В одного з них ми спинялись на ніч. Грошей не взяв. Уночі розговорились. Він спочатку боявся російської мови моєї дружини, нашого міського одягу. Чого можна чекати від людей, по-міському вдягнених і з російською мовою? Пропаганди, доносів. Але, побачивши, що ми багато знаємо з української історії, культури, став трохи відкритішим.

Гуцул той хвалив австрійські часи (була худоба, хліб, у лісах — багато дичини). Про Польщу гірше відгукувався: розбещування молоді приїжджою знаттю, облави на дичину, через що чималу частину фауни було знищено. Жандарми, їхнє свавілля. Про радянські часи мовчав, сказав тільки, що прикордонники зовсім винищили карпатських диких тварин, що немає сіна, худоби.

Я запитав, підсумовуючи, те, що сказав господар:

— Виходить, за поляків стало гірше, а за росіян — ще гірше.

Він хитро посміхнувся: