У карнавалі історії. Свідчення

— Яв 16-му році був як австрійський солдат у росіян в полоні. Тоді у росіян був хліб, та комбайнів не було. А тепер у них є комбайни…

Доказувати не став.

Довідавшись, що ми з Києва, став розпитувати про Параджанова.

Виявляється, всі тутешні мешканці пишаються тим, що «Тіні забутих предків» знімались в їхньому селі, в Жеб’ї (нова назва — Верховина).

Старий хвалив фільм, але зауважив, що в одному місці Параджанов не врахував українських обрядів:

— Він свої, кавказькі, показав. А ще, хіба ж можна стріляти в церкві? Це ж гріх найбільший.

Наприкінці спитав:

— А отой Скаба (секретар ЦК КПУ з ідеології), чого він на Параджанова напав? За те, що той фільм український зробив?

Я розповів про те, що Параджанов допомагав Дзюбі. Старий, здається, щось знав, але волів змовчати і перейшов на тему Китаю, Ізраїлю.

У східноукраїнських селах рідко можна почути суперечки про зовнішню політику, і це завжди повторення газетних формул, або зовсім диковинних чуток.

Гуцул же мав свою думку. Видно було, що він уважно читає газети і обмірковує. Про Китай говорив стримано, без злості і без захвату.

Розмова про хліб і комбайн нагадала мені розмову москвичів ще з одним карпатським українцем. Старий добре випив і, напівсліпий, старанно вимовляв, загинаючи пальці:

— За чехів сидів, за німців сидів, за росіян сидів…

Ось це «сидів» і об’єднувало для нього всіх братів-слов’ян з небратами-німцями, і висловлювало те, чого у Східній Україні багато кому не збагнути: росіяни — такі ж окупанти, як і німці. Селяни у Східній Україні, окрім дуже вже старих, дивляться на прибульців класовим, а не національним поглядом.

Всіх, кого зустрічав, я обережно розпитував про ставлення до Української Повстанської Армії (до «бандерівців», як їх називає офіційна пропаганда). Та хто ж прямо скаже, якщо боровся на їхньому боці? Ті ж, хто був нейтральним, частіше говорили про УПА зі злістю: безперервна партизанська війна з німцями і росіянами свого часу висмоктала з людей усі сили. Наприкінці боротьби з росіянами партизани озлобились до краю, часто грабували (як і всі у світі партизани) мирних мешканців, убивали через найменшу підозру, вбивали навіть одне одного. Цікаво розповідав один українець-східняк. Сюди він приїхав для колективізації. Дружина «західнячка». Він зі злом говорив про багато що в діяльності УПА, але не відчував симпатії і до визволителів від німців. Прямо не казав, але підкидав мені факти звірств НКВДистів.

Поїздивши по містах Закарпатської України, ми повернулись у Карпати. Навіщось полізли на Говерлу. Там нас дуже добре зустріли пастухи. Почастували мамалигою, сиром. Побачивши, що я збираю для сина рідкісні рослини, дідусь-пастух порадив пошукати п’ятипалий, що повертає життєві сили. За асоціацією розповів про якусь сатанинську секту, що вживає цей корінь і при світлі місяця проводить ритуальні оргії. Бореться з сектантами православний священик, колишній вчитель математики. Пастухи задоволено говорили про високий моральний авторитет вчителя, з яким навіть влада рахується.

Як часто це можна почути по українських селах — осоромлення безбожників з райкому, з сільради. Легенда, що вже стала своєрідною притчею (вона закінчується або переходом секретаря чи вчителя райкому до віри, або його хворобою, яку виліковує священик). Іноді буває правдива розповідь — тут менше стандартних деталей, але в суті своїй вона збігається з легендою. Особливо цікаві були легенди про два перетворення: секретаря райкому — на священика, а богослова — на фахівця з атеїзму. У першому випадку підкреслюється жертовність, аскетизм і моральний авторитет, у другому — гріховність майбутнього Юди, ще як він був священиком.

До сатанізму[7] (про який я в різних місцях чув) селяни ставляться глузливо, бо весь він зводиться до гуртового гріха. Навіть не засуджують морально — бо ж ніхто від нього не страждає, тільки заповіді порушуються (гуртовий гріх загалом українським сектам не притаманний).

У Львові ми заїхали до знайомих. Чоловік, талановитий єврейський актор, засуджував мій український «націоналізм». Його увесь час переслідують як єврея, переважно українські бюрократи. Він розповів про те, що хтось відбиває носи у скульптур Горького, Пушкіна.

— Ось вам націоналізм!..

Я розповів, що на київському цвинтарі для високопоставлених систематично відбивають носа у пам’ятника дружини одного з українських чиновників.

— Це стихійний протест проти обридлої пропаганди влади.

Адже недарма частина західноукраїнської молоді негативно ставиться до Івана Франка за його «москвофільські» висловлювання. Вони ж не знають історії свого народу в усіх аспектах. Вони бачать перед собою лише русифікаторську демагогію.

У Львові крім українців, росіян, євреїв і поляків є ще одна «нація» — кагебісти. Їх близько 10 відсотків. Пушкін, Горький для львівської молоді — поети цієї народності (хоча у кагебістській «нації» чимало українців по крові).