У карнавалі історії. Свідчення

Пана «інтернаціоналіста» обурює, що у Башкирії є принцип «приймати у вузи більше татар і башкирів, а не росіян». Дивно… Якщо, як каже професор, у Башкирії росіян 50 відсотків, то як республіці оборонятись від русифікації, якщо не надавати пільг туземцям? Та й за Леніним так робити треба, аби компенсувати практичну нерівність на користь росіян: культура у них більше розвинена, тисячі своїх вузів, видавництв і т. д. А коли послухати професора, то такт і добре виховання змушують у присутності росіян говорити по-російськи. А оскільки росіяни скрізь, то на роботі, на засіданнях, зборах всі повинні говорити по-російськи.

І якось дуже яскраво у контексті листа уфимського товариша сприймаються слова російських обивателів: «Я розумію тільки полюдськи!» Ось у них — корінь радянського «інтернаціоналізму».

Добродій «українець» прекрасно чує націоналістичні звороти: «У газеті „Радянська Башкирів“ виступили башкирські письменники і письменники, які живуть у Башкирії, — росіяни!» Та коли «нацмени» щодня бачать у газетах і книгах: «російські й національні», «радянські й російські» і т. д., то «інтернаціоналісти» цього не чують. Коли росіянина б’ють за те, що він росіянин, то це погано (хоча це й можна пояснити). Але чому такі росіяни не бачать, що б’ють євреїв, кримських татар, українців, грузинів, прибалтів? Бачать це тільки «атщєпєнци» — Костєріни, Сахарови, Буковські!

Як це часто й буває, російські «неофіти», тобто колишні українці, євреї, грузини, точніше висловлюють сенс «інтернаціоналістських» гасел. «Нещодавно в травні, на засіданні парткому, троє керівників знову завели розмову по-своєму. Член парткому, викладач цивільної оборони, полковник у відставці, каже до них: «А коли ж у вас буде вже одна мова і одна нація — радянська?» Ця вимога — це сенс усіх гасел Брежнєвих про єдиний радянський народ, про розвиток національних культур: «говоріть по-людськи!» Щоправда, чомусь коли кримський татарин чи єврей говорить «по-людськи», то йому нагадують, що він не росіянин: один — зрадив Батьківщину в 1941–1944 роках, інший — сьогодні зраджує.

Увесь лист русофіла переповнений доносами на татаро-башкирську верхівку і вимогами прибрати їх до рук, як і всіх, хто розмовляє «по-своєму», а не по-радянськи.

Підписав я цю статтю (як і всі інші свої статті з національного питання) псевдонімом Малорос (так українців називав до революції царський уряд, так непрямо називають себе партійні українці, коли говорять про росіян «старший брат»).

Професорів лист допоміг мені трошки краще зрозуміти логіку російського націоналізму і болісну реакцію нацменів на «дружбу народів».

Наприкінці травня дружина поїхала до Львова, а я до Москви. Вона приїхала така ж радісна, як і після Харкова. Зустрічалась з декількома українськими патріотами — Славком Чорноволом, що написав книжку «Горе з розуму» про процеси 1965–1966-го років, Михайлом Осадчим та іншими. Осадчий — колишній інструктор Львівського обкому партії, що відсидів у таборі за антирадянськість, український буржуазний націоналізм (тобто за любов до Батьківщини, за протест проти пільг «слугам народу»). Він написав чудову книгу про табір «Більмо». Таня сказала, що Осадчий і Чорновіл близькі до мене у поглядах і тактиці боротьби.

У західноукраїнських патріотів є одна істотна перевага перед східними — тісний зв’язок з селянством й робітниками, з релігійним рухом й боротьбою українських католиків за право на свою церкву. Ця перевага дає їм велику моральну силу і спонукає до більшої політичної активності. Те, що мене сердило у київських патріотів: надмірний філологізм, аполітизм, — у Західній Україні помітні значно менше.

Аполітизм східних українців призводив до того, що про репресії у Києві ми нерідко дізнавались від львів’ян або навіть від москвичів.

Якщо у Москві відбувався арешт чи обшук, ми дізнавались про це того ж дня або за декілька днів. Про київські події ми часто або зовсім не знали, або дещо дізнавались через місяць, два, рік. Наприклад, про те, що 20 липня 1969 року арештували економіста Бедрила, якого судили за український самвидав, я дізнався лише восени від москвичів, а потім від львів’ян.

(Як засвідчив погром 1972 року, КДБ виконує тут і позитивну роботу — перетворює «культурницький» аполітичний патріотизм у політичний. Постає лише питання, чи не вийде у кагебістів озлобити патріотів аж настільки, що ті стануть шовіністами. Судячи із самвидаву, з 1972 року така тенденція простежується, але назагал українські патріоти (східні) політизувались, залишаючись демократами.

Подальший розвиток української політичної думки залежить також від щирості та ясності національної програми російської опозиції. Якщо вони будуть гратись у дипломатію чи проповідувати державне єднання або, тим паче, боговибраність російської нації, то всі інші національні рухи стануть більш русофобськими, що може породити братовбивчу різню у майбутньому та новий ГУЛАГ, нині антисоціалістичний. Росіяни, знову вигравши в сенсі ідеї російської державності, як живі люди залишаться рабами.)